— Може, й так. Але не думайте, що сьогодні вже зовсім легко приборкати фюрерів. Генерали так налякані невдалою спробою замаху на Гітлера, що мало знайдеться охочих до нового полювання на… — Гізела не закінчила коментар, бо Отто Міллер заперечливо покрутив головою.
— Е, дочко, то був інший час, генеральський путч стався, коли Червона Армія була за сотні кілометрів від наших кордонів. А сьогодні?
— Так, розумію, обставини змінилися, — погоджуєтеся Гізела, — але знищити це страховисько можуть тільки зовнішні сили. Самі німці, батьку, на таке не здатні…
Усі замовкли. Отто Міллер розчулено дивився на дочку, мовляв, коли вона встигла отак вирости? Молодець, з його характером.
Альфред Майвальд ретельно розглядав «Вільну Німеччину». Під заголовком генеральського звернення стояли помер, дата і місяць видання.
— Цікаво, — сказав Альфред. — Газета, бачте, є органом Національного комітету «Вільна Німеччина». Значить, комітет такий існує, бо це вже п’ятдесятий номер. До речі, Гізело, де ти взяла її? Як вона потрапила до тебе?
Гізела розповіла все, як було. Капітан вермахту, років, може, тридцяти п’яти, якого тільки-но привезли з фронту, довірив їй цю таємницю перед тим, як лягти на операційний стіл.
Справді сенсація! Майвальду відомі звернення шістнадцяти колишніх командирів корпусів і дивізій, а також окреме звернення командирів двох військових з’єднань. А цю заяву підписали п’ятдесят генералів на чолі з фельдмаршалом!
Була вже пізня ніч, коли фрау Міллер приготувала для всіх ерзац-каву, почастувала нею, заспокоїлась, що доньці стало краще, й пішла з чоловіком до опочивальні.
Гізела з Альфредом сиділи при тьмяному світлі каганчика, розмовляли. У Гізели багато цікавих новин: паніка в лавах нацистів, дезертирство з фронту, масові самостріли серед тотально мобілізованих.
Майвальд уважно слухав А вона передавала почуте від фронтовиків, яких скалічено на передньому краї.
— Ті, що лягають на операційний стіл, — пояснювала Гізела, — нічого не приховують, їм нема чого боятися — відвоювалися вже.
Що німці програли війну, в Гізели ніякого сумніву. А ця відверта сповідь п’ятдесяти генералів перед німцями ще більше зміцнює її впевненість у неминучості близького падіння рейху. І вона анітрохи не шкодує за тим. Вона впевнена, що перемога червоних буде перемогою і всіх чесних німців, перемога батька, Альфа, а значить, і її особисто.
Гізела просить Альфреда бути обачливим, не лізти на відчай душі, щоб не спіткнутися, бува, й не впасти перед самим фінішем.
— Я вже справді доросла, Альфе, і бачу: човен рейху хитається. Ще кілька штормових ударів, і хвиля накриє його…
Майвальд лагідно посміхається. Вій думає вже над тим, як пустити цю «Вільну Німеччину» по руках робітників заводу. Адже це надзвичайно влучна антифашистська пропаганда: німецькі генерали переконливо розповідають німцям правду про згубну війну, викривають злочин фюрерів, їхнього режиму.
Гізелі ж здалося, що Альфред неуважно слухає її.
— Ти що, Альфе, не віриш? — Вона враз підвелася на лікоть правої руки, відкинула назад голову з підстриженим до пліч білим, як волокно льону, волоссям. — Даремно. Один полковник, — вчора йому, бідоласі, відтяли обидві ноги до колін, — сказав головному хірургові, що за півроку червоні можуть бути уже в Берліні. Я молюся богу, аби швидче кінець тому прокляттю.
— І я, Гізі, також молюся разом з тобою, — шепоче Альфред Майвальд, розплутуючи її білий «кужіль». — Чому ж ти, дурненька, могла подумати, що я не вірю? Радянська Армія вступила вже на німецьку землю. Вермахт тріщить, і скоро лусне увесь фашистський рейх!
— Тож я так і розумію, Альфе, тому й хочу, аби ти вже не ходив на завод, залишив ту роботу й пересидів цей час вдома.
— Чому? — здивувався він.
— Я так боюся, милий, за тебе, щоб гестапо часом не пронюхало.
Гізела не докінчила своєї думки, саме тепер, в цю хвилину, вона приготувалася сказати йому так багато й дуже важливого, найважливішого для неї, а він перебив її на півслові…
— Заспокойся, Гізі, поки що немає підстав хвилюватися. Але й ти не будь надто довірливою, бо за такі речі, — кивнув на «Вільну Німеччину» — голови знімають. Навіть жінкам.
Альфред узяв ту крамольну газету, вклав її у середину «Фолькішер беобахтер», згорнув у кілька разів і поклав у кишеню пальта. «Вільна Німеччина» потрібна йому вже завтра. Адресована ж німцям, і він передасть її відважному німцеві Рудольфу Фішеру, щоб пішла вона, як естафета, з рук в руки.
Він глянув на Гізелу, яка не зводила з нього очей, і по-змовницькому приклав вказівного пальця до уст: