— Домовляйтесь. — Директор підвівся, він не мав часу на розмови з вигаданими представниками України.
Коли вийшли з кабінету Зоннемана, Майвальд сказав:
— Ну що ж, панове з ОУН, ходімте тепер до мене, поговоримо вже конкретно, що і як.
— Так, справа невідкладна її зволікати не можна ані днини, — підкреслив підполковник.
— На фронті чекають легіонів, а ми тут не знати чого сперечаємося, — додав Явір з ноткою невдоволення.
Кімната інспектора на другому поверсі заводської контори. Вони сиділи в кріслах скромного кабінету, палили цигарки, якими пригостив інспектор. Все було, ніби як у друзів, спільників. Тільки думали вони по-різному.
Малюк розумів: перед ним саме ті зловорожі люди, про яких говорив йому батько — ті ж самі фашисти, тільки українського походження. Явора він уже знає; знає, коли і як той запродав свою душу. А хто ж такий Клен? З якого лісу це дерево? Ймовірно, під чужим, вигаданим ім’ям. І вирішив почати розмову з географії.
— Звідки ж ви, пане підполковнику, з яких країв? Я говорив панові Явору, що географію України вивчав своїми ногами, пройшов по ній, можна сказати, вздовж і впоперек.
Клен з готовністю відповів:
— З Галичини. Німецьку, пане інспекторе, вивчав ще за Франца-Йосифа.
— А польську, «прошем пана», — наголосив Майвальд на останніх двох словах, — мабуть за «великого маршала» Пілсудського?
Клен широко розвів руками, мовляв, що зробиш.
— Східної України, — почав по паузі, ніби виправдовуючись, — я, правду кажучи, не знаю. Бував у деяких містах, але дуже давно — ще за отамана Петлюри.
Майвальд докірливо похитав головою.
— Як же так: ветеран боротьби за Україну, а Україну не знаєте?
Клен мовчки знизав плечима, а Майвальд вів далі:
— Я не можу похвалитися знанням Галичини, проїздом бував лише у Львові. Зате багато чув про завзятих вояків з дивізії СС «Галичина».
Клен зраділо підняв очі, зворушений похвалою на адресу жовто-блакитних «самостійників».
— Дякую, пане інспекторе, за визнання. Дивізія наша справді була славетною.
— Ви сказали «наша» так, ніби служили в ній, — запитально глянув Майвальд на підполковника, намагаючись з’ясувати, що ж воно за птах? А Кленові це на руку — нагода похвалитися перед німцем своїми «подвигами».
— Аякже! Командував одним з підрозділів тієї дивізії. Оце нагорода від фюрера за звитяжну сутичку з червоними саме в Галичині, недалеко від Львова. — Клен гордо показав на хрест, причеплений на лівому боці мундира. — А билися, скажу вам, яко леви!
— Ці-ка-во! — протягнув Майвальд. — А які ж наслідки тієї галицької сутички?
Підполковник не квапився з відповіддю, не хотілося ятрити ще незарубцьовані рани.
— Дивізія СС «Галичина», пане інспекторе, кров’ю своїх звитяжців врятувала там частини вермахту від повної катастрофи.
— То, виходить, дивізія ваша знекровлена? — удавано допитувався Майвальд, бо добре знав її кінець.
— На жаль, — важко зітхнув Григор Клен.
— Створюємо нові українські частини, — поспішно додав Стефан Явір, — про них, пане інспекторе, також почуєте.
— Та що буде, побачимо. З цього приводу мені подобається українське прислів’я: «Не хвалися, йдучи в бій».
Це не сподобалося гостям. Григор Клен здригнувся, але утримався, мовчки проковтнув пілюлю. А Явір посмілішав і кинув роздратовано:
— Прислів’я наше, пане інспекторе, але…
— Пробачте, панове, коли щось не так, — схаменувся Майвальд. — Я німець, й тому легко можу помилитися в україністиці.
Оунівці перезирнулися. Явір похитав головою і ображено зауважив:
— Не зрозуміло, для чого ви нам шпильки пускаєте?
— Що ви, пане Яворе, говорите, які там шпильки? Перейдемо краще до конкретних дій… Я хотів би знати, панове, як ви уявляєте собі план відбору людей?
— Дуже просто, — пояснював підполковник Клен. — Викликати поодинці, зачитати наказ, роз’яснити, коли що незрозуміло. От і все. Ніяких тут церемоній і дискусій.
Альфред Майвальд кинув уважний погляд на Клена. У тому погляді відбивався чи то сумнів, чи подив.
— Чому це вас так турбує, пане інспекторе? Може, маєте якусь іншу пропозицію?
Інспектор замислився. Хоч у нього думка щодо цього плану давно склалася, але треба гостям трошки поморочити голову. Задум Клена і Явора аж ніяк не підходить, бо двоє завзятих оунівців легко зможуть спантеличити одного співбесідника — залякають, затуркають, і той змушений буде дати згоду. Подумавши кілька секунд, Майвальд вирішив запропонувати свій варіант.
— Розмова з кожним окремо, як ви пропонуєте, панове, то нічим не виправдана витрата дорогого часу. Так, я певен, ми не впораємося й за цілий тиждень, за це нас не похвалять. Якщо діло справді невідкладне, а йдеться тільки про те, щоб оголосити вказівку вашого командування чи комітету, то, гадаю, доцільніше зібрати всіх разом. Як зібрати? Дуже просто — по військовому вишикувати на заводському подвір’ї, сказати напутнє слово й прочитати наказ.