— Швидше, швидше рухайтесь, чого ви, немов сонні! Майте на увазі: не виконаєте норми — залишитесь без вечері…
Кухарчук був свідком того випадку. І оце нагадує інспекторові.
— То чому ж ви, пане Кухарчук, не провчили того змовника? — кинув Майвальд докірливо.
Донощик ніяково повів плечима: він знає, що його діло — інформувати, а провчати повинні інші. А все ж відповів:
— Та я, пане начальнику, надавав би дідькові, — підніс, як боксер, стиснуті кулаки, — але ж їх троє. Морячок той, видно, помітив, що я підслухав їхню змову й визвірився: «Ану геть звідси, юдо!» Я насилу ушився…
Майвальд ледве стримався, щоб не посміхнутися.
— Ну, гаразд, пане Кухарчук, дякую за інформацію. Цікаво, однак, як ви самі ставитесь до того, що ОУН створює тут свої легіони?
Мирон Кухарчук войовничо вигукнув:
— Я, пане начальнику, першим зголошуся йти на більшовиків…
— Ну що ж, тоді до завтра.
Пополудні довірений Майвальда унтер-офіцер Йоган Байєр привів до інспектора на бесіду двох полонених — спочатку Павла Рибалку, а через кілька хвилин Миколу Кравчука, бо працювали воші в різних цехах.
— Ну, друзі, як справи? Що думають ваші земляки про завтрашній день — зустріч з представниками ОУН? — привітно запитав Майвальд побратимів, доля яких міцно зв’язана з його власною долею.
— Не скажу за всіх, товаришу Майвальд, — кожному в душу не залізеш. Але більшість категорично відмовиться. — Впевнено сказав Павло Рибалка.
— Так, — підтвердив Микола Кравчук. — Ті, з ким я встиг поговорити, нізащо не підуть до оунівського війська.
— Ну, якщо так, то добре. А було б краще, коли б хто з вас, або навіть обидва, виступили на тому зібранні земляків і твердо сказали своє слово.
— Про що, товаришу інспекторе, говорити? — поцікавився Павло Рибалка.
— Про злочин ОУН, її зрадництво. Голосно треба заявити, друзі, перед усією громадою, яка збереться на подвір’ї завтра після сніданку. Скажіть так, щоб кожен замислився: куди й для чого заманюють його оунівці? Кому потрібна та братовбивча війна, на яку хочуть вас послати? Та й хто посилає? Хто вони такі, хто доручив їм говорити від імені українського народу?
Інспектор розповів друзям і про донощика:
— Сьогодні в цеху зустрівся мені один відразливий тип, й говорив про те, що ви, Павле, підмовляєте земляків не йти до легіонів ОУН.
— Чи не Кухарчук? — нетерпляче спитав Рибалка.
— Так, Мирон Кухарчук, здоровань такий. Збирається першим зголоситися йти на більшовиків.
— Він — провокатор.
— Ото ж я й боюся, щоб запроданець не напсував нам. Тре; ба б якось знешкодити його.
Співрозмовники помовчали, кожен зважував, обмірковував, яких саме заходів можна вжити, щоб знекровити провокатора.
— Полоскотати б Іуду так, щоб і мама рідна не впізнала, — висловив свою думку Микола Кравчук.
Павло Рибалка твердо сказав:
— Покладіться, товаришу Майвальд, на нас. Зробимо, що треба…
Майвальд не вдавався в деталі, лише зауважив:
— От і добре. Але зробити треба так, щоб ніякий пес не винюхав ваших слідів…
Ранок видався погожим. О десятій зібралися на широкому заводському подвір’ї сотні людей. Були тут і військовополонені, і остробітники, яких силоміць привезли сюди з різних областей України; були й такі, що обдурені. Тепер вони мало чим відрізнялися— усі невільники-раби, усі зазнали кривди, нелюдського ставлення, жорстокої експлуатації. І кожен, звичайно, волів би втекти звідси хоч у саме пекло, хоч до чорта на роги. Скільки таких, що пробували вирватися! Але вдавалася втеча тільки одиницям — більшість бідолах загинула від куль вартових та на колючому дроті, через який пущено електричний струм.
Люди виснажені. На обличчях — неймовірна втома, в очах — ненависть і страх, бо ніхто не знає точно, що з ними буд? у кого який шлях.
Майвальд шукав очима Кравчука і Рибалку. Чи приборкали вони провокатора? Нічого не відомо. Невже зірветься його задум, і всі ці нещасні підуть на поповнення легіонів оунівських головорізів?
Підполковник Клен і майор Явір з’явилися на заводському плацу в супроводі офіцера комендатури концтабору. Майвальд знав того есесівця: гауптштурмфюрер СС Крон, лютий звір. Щоправда, ніколи й ні в чому не заважав інспекторові. Якось напідпитку напрошувався навіть в друзі. Може, подумав Майвальд, «дружба» та саме тепер і знадобиться.