Побачивши пана інспектора, представники організації українських націоналістів і гауптштурмфюрер СС підійшли до нього і привіталися.
— Ну як, герр Кроне, всіх зібрали згідно списків? — запитав майор Майвальд.
— Так, герр майоре, всіх, — а тихцем, щоб не дійшло до тих представників, додав: — за винятком одного.
— Чому? — також пошепки поцікавився Майвальд.
— Повісився. Сьогодні ранком знайшли в четвертому бараці.
— Що ви кажете? Хто ж він такий, може, знаєте прізвище?
Гауптштурмфюрер розкрив записника й мовчки показав майорові на два слова, виведені чорнилом: «Мирон Кухарчук».
— Оце так новина! Сам собі, чи, може, хто накинув петлю?
— Не відомо. Та й хто буде розбиратися? — байдуже махнув Крон рукою, мовляв, яка різниця.
Майвальд звернувся до «представників»:
— Ну, панове з української ради, німці, як бачите, — господарі слова: ваші земляки чекають на вас. Прошу, підполковнику, скажіть своїм хлопцям, що ви маєте з ними робити, на який священний подвиг благословляє їх ОУН. Розкажіть все, як є, щоб вони знали. Інакше, щиро кажу, тяжко буде командувати цією юрбою.
Григор Клен іронічно посміхнувся, мовляв, самі знаємо, що нам треба робити. І пішов на середину плацу. За ним рушили Явір, Майвальд і гауптштурмфюрер СС Крон.
Окинувши поглядом натовп, який стояв широким півколом, підполковник щосили крикнув захриплим голосом:
— Панове! Дорогі наші земляки, брати українці!
Турбуючись про дальшу вашу долю, керманичі з організації українських націоналістів подбали, щоб усі ви були вільними козаками й мали змогу об’єднатися в легіони хороброго українського війська, яке разом з непереможною армією фюрера завдасть нищівного удару більшовикам і назавжди визволить неньку Україну! Тож віднині всі ви є солдати. Вас кличе під свої прапори мужня ОУН.
Хай живе велика вільна Україна! Слава!
Підполковник, видно, не з гарних промовців — кричав, не шкодуючи горла, сподівався, що за гучні слова земляки нагородять його щирими оплесками. А у відповідь — німе мовчання! Чути тільки глухе, простудне кахикання в рядах.
Клен важко зітхнув. Відчувши холодну відчуженість земляків, він поспішив надати слово Явору для оголошення наказу.
Стефан Явір вправно розкрив папку й голосно прочитав надрукованого на машинці документа.
Але ніякої реакції, люди мовчки переступали з ноги на ногу, наче йшлося в наказі зовсім не про них.
— Може, в кого є які запитання? — Клен обвів ряди пильним поглядом.
— Є, прошу слова! — підняв руку Павло Рибалка.
— Ну, говори, земляче, послухаємо.
Зробивши два кроки вперед, Рибалка зупинився, за звичкою моряка широко розставив ноги.
— Мене, як зазначено в наказі, зараховано до якогось там куреня. А чому ж ви, панове, не поспитали мене, моєї згоди? Це по-перше. А по-друге, наказуєте всім нам іти ніби до українського війська. А проти кого ж, пане підполковнику, те військо буде воювати? Розкажіть також і про себе, щоб ми знали, хто саме наказує нам взятися за зброю.
Запитання й колюча репліка Павла Рибалки миттю передалися по всіх рядах невільників.
Приголомшені зухвалим випадом земляка, з якого мали зробити слухняного солдата легіону для боротьби проти совєтів, оунівці розгубилися, перешіптувалися, сперечалися, шукали виходу із становища, яке склалося.
Невільники загомоніли, і гомін той, мов хвиля морська, го вщухав, то посилювався.
Молодий слюсар складального цеху (із тих, що звуться остробітниками) Андрій Клименко досі стояв тихо — він завжди був замкнутим, мовчазним. А коли почув басовитий голос оунівця, який читав наказ, підняв голову і впився очима в майора. «Та невже це він? — промайнуло в думці. — Так, звичайно, він, ніякого сумніву — Стефан Яворницький, староста нашого села. Виходить, утік, собака, й змінив прізвище».
Очі Андрія блиснули лютою ненавистю.
— Оце зустріч! — зірвалося з уст юнака.
— Яка зустріч, ти про кого? — здивувався односелець Андрія, такий же молодий остробітник Костя.
— Та про майора! — процідив Андрій. — Це ж Стефан Яворницький, бандюга з нашої Тополівки, що був старостою. Невже не впізнаєш?
Костя уважно подивився на представника:
— Ти диви, справді він, чортяка! Офіцером, бач, став! — й тихенько шепнув: — Але про це, Андрію, ні слова, прикуси язика, ну його до біса, бо повірять не нам, а йому. Пан завжди зверху…
Та Андрій Клименко вже не слухав товариша. Він стільки натерпівся від цього старости-бандита…
— Ні, — рішуче покрутив юнак головою, — будь-що-будь, зараз же скажу; усе скажу, щоб знали, хто нас агітує…