— Не повірять? Ну й що ж, примусимо, — рішуче махнув рукою комендант.
— Та воно, звичайно, так, — погодився Майвальд і тут же додав: — Чи не можеш ти послати зі мною Байєра і Лейзера? З ними надійніше.
— Чому ж ні, зараз накажу твоїм охоронцям. Будьте обережні.
За кілька хвилин обер-єфрейтор Курт Лейзер, кремезний, років тридцяти п’яти докер з Гамбурга і унтер-офіцер Йоган Байєр стояли біля Майвальда, озброєні автоматами і пістолетами.
Байєр місцевий, з Енензбурга, працював колись на цьому ж заводі слюсарем, але посварився з адміністрацією. Весною сорок третього тотальна мобілізація загнала його на Східний фронт; потрапив на Курську дугу і скоро повернувся звідти тяжко поранений. А після лікування служив у охороні концтабору.
Йоган Байєр знає, що таке фронт, знає радянських людей, бачив, що принесли їм німці.
Йоган Байєр і Курт Лейзер — спільники Майвальда. Вони не раз допомагали інспекторові, виконували його завдання. А почався цей зв’язок зовсім випадково. Рік тому Байєр і Лейзер приводили в санітарну частину концтабору чоловік десять хворих, яких треба було звільнити від роботи. Але фельдшер, навіть не глянувши на тих бідолах, що ледве трималися на ногах, відмовлявся дати такий дозвіл.
— Ви берете під захист симулянтів! — гримав він на Байєра і Лейзера.
— Ти осел! — обурився гарячкуватий Байєр. — Поглянь на них, адже люди.
— Я хотів би, ескулапе, щоб ти побув у їхній шкірі, — докірливо кинув Курт Лейзер фельдшерові.
Важко сказати, чим би закінчилася та сварка, якби на той момент не з’явився інспектор. Він усе чув і став на бік Курта Лейзера і Йогана Байєра.
— Щоб мати зиск, — зауважив він повчально, — треба не тільки годувати, а й лікувати, інакше полонені повмирають, а яка нам з того користь?
Відтоді й зав’язалися дружні стосунки.
І от вони знову разом. Табір полонених на ногах. Люди причаїлися, спостерігають, прислухаються. Побачивши інспектора, старші груп кинулися до нього.
У маленькій кімнатці зібралися найдовіреніші. Уважно слухають Майвальда.
— Ви розумієте небезпеку обстановки? — запитав Майвальд наприкінці.
— Що ж тут розуміти? Готують нам братній гуртожиток на тамтому світі, — із сумом промовив Павло Рибалка, і його чорні очі блиснули іскрами гніву.
— Так, — кивнув Майвальд. — Перед самим кінцем, коли до Енензбурга наближається Радянська Армія. Радянські танки перерізають уже шляхи відходу на захід, чекають підкріплення, щоб оволодіти містом і визволити вас. То, може, в кого є яка рятівна думка? Говоріть, товариші, не бійтеся. Я і мої друзі, — показав на Байєра і Лейзера, — будемо з вами.
З хвилину стояла німа тиша. Кожен міркував, шукав рятувальний круг. Страх перед підступним задумом ворога й почуття невимовної радості від можливого близького визволення змінюються в свідомості людей, на долю яких випало ні з чим не зрівняне страждання в фашистському полоні.
— Зброю б нам дістати. В наших умовах то єдина рятівниця, — підвівся білоголовий, сухорлявий, змарнілий чоловік — Андрій Дорохін. Про те, що він — колишній полковник Радянської Армії, у таборі знають лише одиниці. — І оскільки ви, німецькі товариші, — Дорохін дивився на Майвальда, Лейзера і Байєра, — зв’язали свою долю з нашою, ризикуєте життям в ім’я нашого порятунку, то допоможіть дістати хоч з десяток автоматів, два-три кулемети, сотню гранат. Знімемо охорону табору й разом з вами проб’ємося до радянських танкістів.
— Гаразд. Ми це обміркуємо, — сказав Майвальд. — А ви будьте напоготові.
Принишклий табір зоставався в тривожному чеканні: що то буде?
Майвальд, осяяний сміливою думкою, що підказав полонений полковник Андрій Дорохін, пішов з Лейзером і Байєром. У нього уже визрів план, і він хотів зараз же обговорити його зі своїми однодумцями. Про це й пішла мова з ними, коли вони лишилися віч-на-віч.
— За кілька днів, друзі, закінчиться війна. Есесівська верхівка міняє шкіру, щоб врятувати своє життя. Тремтить, але до останньої години хоче орудувати. За наказом божевільного оберштурмбанфюрера фон Штінгеля, що два дні тому з’явився в Енензбурзі, страчено кілька десятків наших людей. За його ж наказом наступної ночі мають бути зруйновані всі цехи нашого заводу і знищено всіх полонених. А завтра сюди прийдуть радянські воїни і спитають у нас за кожну свою людину. Ви розумієте, друзі, що це значить?
— Так, — закивали Йоган Байєр і Курт Лейзер.
— Справи дуже серйозні, — вів далі Майвальд. — І якщо ми не боягузи, а справжні антифашисти, то повинні запобігти цьому злочину.
— То що ж нам робити, герр майоре? — нетерпляче вирвалося у Байєра. — Кажіть, ми в усьому ваші спільники.