Альфред Майвальд вважав себе в ці хвилини найщасливішою людиною, його блакитні очі сяяли: полонених врятовано!
Десь опівдні до концтабору приїхав начальник політвідділу армії, частини якої штурмували місто, — гвардії полковник Добринін з трьома офіцерами. Вони здивовані тим, що кілька полонених озброєні. Більше того — тримають під вартою колишнього коменданта концтабору.
Полковник прагне розібратися в обстановці, але ніхто з полонених, — хоч їх зібралося біля «вілліса» кілька десятків, — не може толком пояснити.
— Про все розповість вам досконало наш німецький друг Альфред Майвальд, — сказав один. — Це все його робота. Коли б не він, усім нам був би кінець. Та он і він іде.
Від заводу до табору йшов гурт чоловіків, серед них і Майвальд. Він у сірому потертому костюмі, комір темної сорочки розстебнутий, голова непокрита. З ним його бойові друзі: радянські полонені й німці-антифашисти, в тому числі і Рудольф Фішер. Він з’явився на заводі вранці з п’ятьма іншими активістами з організації руху опору. Про щось сперечаються, голосно сміються.
Коли Майвальд наблизився до «вілліса», біля якого стояли радянські офіцери, серце його забилося птахою. Зупинився на мить, щоб пересилити хвилювання. Свої! Рідні!
— Добридень, дорогі товариші! — радісно вимовив, вдивляючись в обличчя радянських офіцерів.
— Здрастуйте, — усміхнувся полковник.
— Ой, як же вельми чекали ми на вас!
Полковник і його супутники здивовані тим, що німець так чисто говорить їхньою мовою. Вони пильно вдивляються в його розумні блакитні очі.
— Ну, коли так, тоді будемо знайомі; я — полковник Добринін, — сказав, простягаючи руку.
Майвальд не зводив погляду з довгастого, обвітреного обличчя полковника. «Невже це той Добринін? Микола Іванович Добринін, що був комісаром полку?» І коли впевнився, що не помиляється, зітхнув щасливо:
— Дуже радий познайомитися з вами, Миколо Івановичу, тут, на німецькій землі — на своїй не встиг, а бачився з вами аж двічі в батальйоні Романчука. Я, товаришу полковник, — колишній політрук, журналіст армійської газети «Смерть фашизму!» Петро Малюк.
Полковник уважно вдивляється.
— Чекайте, чекайте, щось я нічого не розумію. Нам сказали, що ви німець. А насправді, виходить, не так? Прошу, розкажіть нам, що все це значить?
І Малюк розповів товаришам про довгу її нелегку свою одіссею…
— Он воно що! — вигукнув здивований полковник, коли Малюк закінчив сповідатися. — Тепер і я пригадую. Так так, це трапилося в батальйоні капітана Романчука; казали, що відчайдушний журналіст поліз до самого чорта на роги й потрапив під бомбування. Все це дуже цікаво… Безумству хоробрих співаємо пісню! — полковник усміхнувся. — Але спробуй тепер довести, що ти не той…
Начальник політвідділу не закінчив своєї думки, схаменувся, що репліка його може образити Малюка й додав уже по-батьківському:
— Ну то всі нещастя все позаду, добре що лишився живим-здоровим, поздоровляю! Напишіть про все це і надішліть мені ось за цією адресою, — вирвав з блокнота аркушика й передав Малюкові. — Розберемося…
Присутні і полонені, і німці, до яких дійшла суть розмови, здивовано перезиралися. Для них же Майвальд був німцем. Тепер усе з’ясувалося, і вони зворушливо дивляться на свого рятівника, вірного друга.
Слово полковника Добриніна «розберемося» анітрохи не здивувало й не образило Малюка. Аякже? Хто повірить на слово? Будь ласка, — промовисто говорить сяйноока його посмішка, — спитайте у них — радянських полонених, остробітників і патріотів з організації антифашистського опору, адже вони не тільки свідки, а й побратими його.
Три години побули вони разом. А коли прощалися, Петро розгубився. Не знав, як йому бути, що робити?
Зустрівшись зі своїми, він думав, що на тому вже кінець його поневірянню, що зараз же повернеться до газети «Смерть фашизму!» й почне писати про подвиги радянських людей і німецьких антифашистів у тилу ворога.
Та вирішувати це належало не йому, а начальникові політвідділу. А той не квапився робити висновки. Він завжди обережний, а тут тим більше. Свій-то свій, але ж понад три роки перебував у ворожому таборі.
Поміркувавши, полковник Добринін так і сказав:
— Ні, товаришу Малюк, зараз ви не поїдете з нами. Довше чекали, то почекайте ще. З’ясуємо. Може, додому відправимо, — поглянув на палицю, що спирався на неї Малюк, — а можливо, щось інше. Тепер велика потреба на знавців німецької мови. Одне слово, почекайте, справа це не проста.