Наприкінці 20-х – на початку 30-х років XX століття кіно зробило колосально-гігантський крок уперед – воно стало ЗВУКОВИМ. Епоха німого кіно назавжди відійшла у минуле.
Звукове кіно – таке звичайне для нас сьогоднішніх (утім, сьогодні навіть подумати дико, що кіно може бути якимось іншим, а не звуковим). Звукове кіно – це виробництво і демонстрування кінофільмів, у яких зображення супроводжується звуками, зафіксованими на фонограмі.
Під час створення фільмів вдаються до синхронного озвучення, використовуючи кінознімальні та звукозаписувальні апарати – це, виходить, щонайпростіше.
Синхронність озвучування зумовлюється однаковою швидкістю руху кіноплівки в кінознімальному апараті (переважно 24 кадри на секунду) і носія запису в звукозаписувальному апараті – 456 мм на секунду.
Одночасно запускають кілька фонограм – мову, музику, шуми, – які потім об’єднують на одній фонограмі – теж, виявляється, щонайпростіше.
Кінопроекційним апаратом зображення проеєктується на екран (пучок світла через усю залу з глядачами), водночас відтворюючи фонограму гучномовцями, встановленими за екраном.
З 1895 року, як брати Люм’єр винайшли свій атракціон «рухомі фотографії», і до 1930–1931 років кіно все-таки було великим-великим німим, позбавленим не лише мови, а й навіть якого-небудь банального мукання. (Німий – який не говорить, позбавлений здатності говорити; який виражається без участі мови…)
Добрих 35–36 років кінематограф був «Великим німим»! І так до нього, німого, тоді звикли, що іншого кіно й не уявляли. Ніби так і треба було – щоби кіно було безмовним.
Над створенням звукового кіно працювали американець Едісон (1899), француз Гомон (1901), росіянин Поляков (1900) та інші. Вважається, що звукове кіно було одночасно створено у США, Німеччині. В СРСР першим звуковим фільмом був художній фільм «Путівка в життя» (1931). В Україні першими звуковими фільмами стали документальна стрічка «Симфонія Донбасу» (1931) та художній фільм «Іван» видатного Олександра Довженка (1932).
До 1917 року на території України нараховувалося десь близько 200–250 кінотеатрів. У них демонструвалися як російські, так і зарубіжні кінофільми, що надходили з московських прокатних контор через їхніх представників у Києві, Одесі і Харкові – власне виробництво фільмів в Україні тоді тільки-но зароджувалося. Його спробував налагодити Д. Харитонов, який з частиною своїх співробітників утік з Москви до Одеси, та інші кінопромисловці, їм це вдалося у деяких кіноательє Києва та Одеси.
До 1919 року приватне фільмовиробництво в Україні (без Криму) досягає 15–20 картин щорічно. Але тільки до 1920 року. Коли інтервенти під натиском Червоної армії залишили межі України, як з ними за деяким винятком відступили й кіноділки – ера української приватної кінематографії на тому в Україні й завершилася.
Трохи раніше у Харкові, де тоді перебував радянський уряд, була створена кіносекція театрального комітету Наркомпросу, що згодом реорганізується у Всеукраїнський комітет, а потім у Всеукраїнське фотокіноуправління – ВУФКУ.
Українські кіноорганізації почали зі знімання хроніки, що відображувала на екрані найважливіші політичні, воєнні і господарські події із життя молодої Української республіки. В тім числі і «Вступ до Одеси радянських військ на чолі з Котовським».
Перші ігрові агітфільми починають випускатися в Україні вже у 1919 році. Після того, як 41-ша дивізія звільнила Одесу від інтервентів та реквізувала покинуту Харитоновим недобудовану кінофабрику, на ній налагоджується випуск агітаційних короткометражок: до 1920 року випущено близько тридцяти таких агіток. Власне, це були фільми-плакати, які закликали допомагати фронту та роз’яснювали політику Радянської влади, а також «викривали антинародну суть контрреволюції». Але вперше з’являються і сюжетні фільми, дидактика яких будувалася на драматургічному конфлікті й образах людей.
До 1921 року відбувається повна націоналізація кінотеатрів, прокатних контор, знімальних павільйонів, а також створюється матеріальна база для розгортання державного виробництва повнометражних художніх фільмів – на той час в Україні утвердилась Радянська влада, інтервенти і білогвардійці були повністю вигнані з території республіки. А ще через рік починається і саме виробництво художніх фільмів, спершу в Криму, в Ялті, на колишній кінофабриці Ханжонкова, що перейшла у розпорядження ВУФКУ, а потім в Одесі. Навколо колишнього ательє Ханжонкова починає будуватися кіномістечко з кількома знімальними павільйонами, лабораторіями, підсобними цехами. Пізніше розпочинається виробництво фільмів і в Києві, де будується нова кінофабрика – одна з найбільших у СРСР.