Коли ми всідалися в клубі (у колишній попівській хаті) – ті, кому пощастило вдома роздобути рубля, – то з нетерпінням чекали початку, як найбільшого дива. Ми ще не знали, яке буде кіно – «нормальне» (себто звукове) чи німе. Якщо німе, в пітьмі клубу в один голос чувся мало не розпачливий зойк: «Німе-е-е…» Але швидко про те й забували – фільм, хоч і німий, теж хутко брав нас у полон, в обійми своїх чарів… Тільки чути було, як по той бік стрекоче-гуде «движок». Скільки фільм мав частин – від десяти й бувало (якщо кіно «довге») до п’ятнадцяти, – стільки й було антрактів, коли в клубі спалахувало світло і механіки переміняли бобіни зі стрічками, – одну виймали з проекційного апарата – він був один, а другу навзамін ставили, знову гасили світло і далі крутили кіно, і ми знову поринали у його чари. І так разів десять-п’ятнадцять чи й більше на протязі демонстрації фільму! Але ми до тих антрактів звикли і вважали, що так і має бути…
А одного разу, пригадую, – не знаю, з якої нагоди, – в село заскочила вантажна автівка – т. з. «полуторка» (себто півторатонка) і привезла кіно за спасибі…
Машина зупинилася на вигоні, відкрили у неї задній борт, а там на столику стояв проекційний апарат, а нижче – «движок». Як добре стемніло – десь після десяти, коли вже густі сутінки накрили село і на небі висипали зорі, – з «полуторки» прямо на стіну ближньої до вигону хати й пустили кіно.
Ми, глядачі – діти й дорослі, – повсідалися поперед машини на траві, й почалося дійство. За давністю літ не пригадую, як кіно називалося і про що саме воно було. Та, власне, то був не один якийсь фільм, а кінозбірник кількох короткометражок. Всі вони були давні-давні, стрічки вже стерлися від того, що їх крутили роками, але зображення ще якось можна було дивитися. До всього ж, фільми були німими. Ми аж розчарувалися, що кіно німе, але… Як відомо, дарованому коневі у зуби не дивляться. Хоч і німе кіно, але ж привезли його нам дивитися за спасибі. Ми сиділи на траві, на моріжку, а хто й посеред вулиці, де проїжджа частина, а позад нас на машині з опущеним заднім бортом торохтів «движок», а з проекційного апарата у темінь бив промінь яскравого світла, несучи прямо на глуху стіну сільської хати німе кіно.
Було темно, на початку дванадцятої ночі, над селом висіли яскраві зорі, широкою рікою простирався срібний Чумацький Шлях, десь гавкали собаки, а на стіні хати безгучно йшло німе кіно, і ми були ним захоплені. За відсутністю «кращого кіна». З того збірника німих кінофільмів ми бачили якесь невідоме нам, селянам, «городське життя». Герої були, певно, панами, бо так гарно зодягнені і вирішували вони свої справи у квартирах, що були схожі на палаци.
Запала в пам’ять лише одна короткометражка. До пишно вбраної дами з високою зачіскою зайшов якийсь чоловік і, розкриваючи рота, щось гаряче їй говорив, у чомусь її переконуючи (на екрані з’явився напис: «О, милая, я люблю вас!..»), потім він опустився перед дамою на коліно, бив себе в груди рукою і все казав їй, як він її кохає – про це ми здогадувалися. І тут до кімнати вбіг ще один чоловік – як швидко виявиться, «муж» тієї дами… Ах, ах!.. (На екрані з’явився напис: «Какой пассаж!»)
Він і накинувся на даму… (На екрані вигулькнув напис: «Изменница! Змея коварная!.. Я тебе верил, а ты… ты…) Та «змея коварная» у відчаї заламувала руки і про щось клялася своєму чоловікові. Мабуть, у вірності… А той, схопивши якогось дрюка, кинувся на коханця своєї дружини (на екрані напис: «Смерть тебе!.. Смерть!!!»). Він бігав за коханцем, а той бігав чомусь по колу і все крушив своїм дрюком у тій квартирі, аж черепки летіли!.. А дама – «змея коварная» – заламувала руки і щось кричала в істериці…
Ми на траві потішалися, реготали, дивлячись на ту метушню на стіні сільської хати…
Потім закрутилася якась друга кінострічка, ще темніша й добре пошкрябана. І на екрані з’явилася гарна-гарна молода жінка, з очима, що від них не можна було одірватися.
Вчителька, яка сиділа збоку мене на ослоні (його завбачливо винесли з хати для такої категорії глядачів), раптом сплеснула руками й вигукнула (навіть згадавши Бога, що було рідкістю для вчителів):
– Боже!.. Та це ж… Це ж Віра Холодна! Сама Віра Холодна, королева екрана!..
Так я малим сільським хлопцем вперше почув це ім’я – Віра Холодна.