І лише Катерина Сергіївна – і її можна було зрозуміти, корінна ж бо москвичка, – раділа, як пустотлива дівчина.
– До Москви-матінки їдемо, додому їдемо, – карі очі її збуджено сяяли, і вона поривалася щось там співати.
– Ти – додому, – погоджувався чоловік. – А я? – і зітхав.
– І ти поїдеш додому, адже Москва з часом стане і твоїм домом, і твоєю новою батьківщиною – ось побачиш!
– Для мене вона буде чужиною.
– Таке сказав! Хто з хохлів не мріє перебратися до державної Москви? А ти… За якоюсь там Полтавою ладен чи не плакати.
– Не за якоюсь, а за рідною. Я тут народився.
Але дружина вже не слухала. Збираючись, щось жваве наспівувала, або, ставши в позу, натхненно декламувала Пушкіна:
Серед тієї метушні Василь Андрійович час від часу заспокоював себе, що, мовляв, їдуть вони до першопрестольної ненадовго (наприклад, помре теща, щось і зміниться), але сам тому не дуже вірив. Як час покаже, поїдуть вони до білокам’яної назавжди.
Але до кінця свого життя, що мине у Москві (а його в нього попереду буде не так і багато), Василь Андрійович Левченко не забуде батьківщину, любу його серцю Полтаву. І часто його, як журавля по весні у вирій, тягнутиме до рідного міста.
– Хоч би одним оком глянути, – бувало зітхатиме, – яка вона нині… моя Полтава…
– Звичайне губернське місто, яких в імперії добра сотня, – казатиме дружина і дивуватиметься: – Та й що в ній, Полтаві, таке… що ти так побиваєшся за нею?
– Е-е, не кажи. Як тобі дорога твоя Москва, так мені – моя Полтава.
– Так то ж Москва, а не якась там, даруй, Полтава.
– Навіть кулик, і той своє болото хвалить. А Полтава – це таке місто, таке…
– Яке це – таке?
– Найкраще у світі. Принаймні для мене, полтавця. Коли б не ти, Катю-Катерино моя, кинув би я твою владичну Москву і подався б до своєї тихої Полтави на замріяній Лтаві.
– О!.. А я при чому, Васю?
– А при тому, Катю-Катеринко… Кохаю я тебе. Не можу без тебе. – Катерина шарілася і в ту мить ставала гарною. – Тобі в Москві любо жити, бо це ж батьківщина твоя, ти тут народилася і виросла, а мені – в Полтаві. Бо я там народився і виріс – що ж тут довго кумекати? Але без тебе мені життя – не життя. Ти у Москві, то і я мушу жити у Москві – аби лишень біля тебе, аби з тобою, Катю-Катеринко… А коли б не ти – пішки б подався до своєї Полтави!
– Так ось ти який, Василечку…
Після отого ніжного «Василечку», мовленого, як йому здавалося, аж з українським акцентом, Василеві Левченку і в Москві ставало любо жити. Бо з коханою. А з нею, кажуть бувалі, і в курені рай. Тим більше, у них у Москві був цілком пристойний «курінь» – Катеринині родичі допомогли його придбати й облаштувати, спасибі їм! А без коханої не те що Москва, а й навіть Полтава йому нелюбою буде. Катерина сміялась.
– То давай, Василечку, твою Полтаву та перетягнемо у мою Москву – тоді й тобі тут гарно буде.
– Якщо вже перетягувати, – починав Василь Андрійович, закохано дивлячись на дружину, – то, може, Москву перетягнемо в мою Полтаву?
– Е-е, такого не може бути. Це навіть вашому Мазепі… Свою історію, сподіваюсь, ти пам’ятаєш? Так ось, навіть гетьману Мазепі не вдалося свого часу і за допомогою шведів відірвати Полтаву, чи пак Україну, від Москви. Тож змирися, любий, не Москва буде у твоїй Полтаві, а навпаки, Полтава – у моїй Москві.
– Невже твоїй Москві мало свого, що й мою Полтаву забрала?
– Мало – не мало, а ми… Ми – руські, ми такі. Нам усе… мало. І все буде наше. І не сподівайся: те, що ми беремо, ми не повертаємо. Ще предки наші казали: «Що Москвою взято, те свято…»
Катерина була істинною русачкою, навіть ратувала, аби Росія швидше йшла воювати якісь там Дарданелли – здалися вони їй, – і приєднувала їх до своїх неміряних володінь… Але він її кохав. І цим усе було сказано.