Він говорив про актуальність та важливість цих подій для України, про те, що нічого подібного після перепоховання Шевченка Україна не знала, що це не родинна, а загальнонаціональна справа. І сто літ тому було легше, адже в «Шевченка не було дітей».
Це вразило і сприкрило, але надало спокою й рішучости.
Піднявшись з крісла, я кинув у бік Корчинського:
— Мене дуже мало обходить ваша, пане Дмитре, думка про мене, як і думка всіх ваших організацій. Проте всім цим займалася родина, займався я. І як би вам не було прикро, що в Стуса є син, проте сьогодні це є очевидним фактом і вам доведеться з цим миритися. Скажу більше, цей син розглядає все, що відбувається, л и ш е як родинну справу. Подобається це комусь чи ні — мені байдуже. Хто захоче брати в цьому участь, буде узгоджувати свої дії з Іриною Калинець.
Корчинський вилетів із квартири. Мене взялися заспокоювати.
Звісно, я надто переоцінював власні сили й недооцінював підтримки недавно народжених громадських структур, без втручання яких перепоховання 1989-го також було б неможливим. Однак цей юнацький вибух допоміг надалі не лише створити єдиний керівний центр на чолі з Іриною Калинець, яка виявила себе блискучим дипломатом, але й у незрівнянно складніших, аніж у 1995-му, умовах утримати події під контролем і не спровокувати побиття людей, як це трапилося вже в незалежній Україні під час поховання патріарха Володимира (Романюка)[45].
Розходилися, так ні до чого остаточно й не домовившись. Прийшовши до хати Г. Дворка по вул. Петровського[46], де тоді мешкав, я зателефонував до Львова Ірині Калинець і, повідомивши про все, що сталося, попросив її якомога швидше прибути до Києва. Наступного дня ми з Олегом Покальчуком подбали про закупівлю ґумових рукавичок, мотузок, брезенту й тканини, на яку можна було б перекласти тлінні рештки Василя Стуса та Юрія Литвина, якщо процес ексгумації (в цьому ми чомусь майже не сумнівалися) доведеться здійснювати самим.
Славко Чернілевський із Богданом Підгірним розривалися в пошуках плівки й камери. Відеокамера, на щастя, була, однак нею можна було провадити лише аматорські зйомки.
Під вечір того ж дня прийшло повідомлення з Москви: Олександр Тихий лежить із високою температурою і, вочевидь, до Пєрьмі вилетіти не зможе. Враховуючи ж, що Олексу Тихого було поховано на Пєрьмському цвинтарі, все це лягало на плечі одного Володі — його молодшого сина.
Попередньо існувала домовленість, що новостворене Товариство репресованих відрядить двох людей, які полетять разом із нами. Телефоную Євгенові Пронюку.
— Із вами полетить Василь Ґурдзан і ще хтось. Точно сказати не можу, адже всі люди займаються листівками, підготовкою прапорів, забезпеченням акції в Києві.
— Ви що, не розумієте, — кажу роздратовано, — що одному Володі може виявитися не під силу вирішити всі проблеми в Пєрьмі? Зрештою, він — син. Якщо ексгумацію доведеться провадити без допомоги місцевої влади, то не самому ж йому копати могили? Чи ви вже за своєю політикою забули про християнські звичаї?
— Вас же там багато їде.
— Їдуть знімати фільм. У перепоховання студія вклала кошти й хоче зняти все, що там відбуватиметься. Отож, якщо ви хочете брати в цьому участь і хочете, аби вдалося перевезти всіх, прошу знайти людину, яка б допомагала Володі в Пєрьмі. Квиток на літак є.
— Добре, щось придумаємо. Хтось із вами полетить.
Я поклав трубку, але тривога не зникала. Відчував, що вся Пєрьмська частина опинилася під загрозою, а нічого змінити не можу, бо не маю жодних важелів впливу на ситуацію.
Тоді вперше в житті я відчув підтримку батька й вирішив покластися на долю: від нас, хто їхали, залежало лише зробити все, на що здатні. Решта залежала від примхи фортуни.
Ми вилітали з Борисполя 15 листопада. Був мій день народження. 23 роки: надто мало, аби брати на себе відповідальність. Надто мало, аби розуміти, що в морозний нічний вечір ті дев'ять людей, які підіймалися на трап літака «Київ — Пєрьмь — Новосібірск» летіли не лише з метою повернути на батьківщину тіла Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса. Насамперед ми летіли доводити, що ми, українці, окрім свого міщанського благополуччя переймаємося ще чимось, що бодай раз у житті дехто з нас ладен поставити на кін усе, що має, аби віддати шану тим, хто спромігся жити не заради себе чи своєї родини. В українській історії таких людей мільйони, ми ж пам'ятаємо імена лише одинаків, які, крім життєвого подвигу, залишали після себе простір високої любови, що примушував пам'ятати про них не лише рідних. Ми летіли доводити, що почуття гідности, таке органічне для малих народів — вірмен, грузин, естонців, литовців, не чуже й нам.
45
14 липня 1995 року українські патріотичні сили без погодження з владою вирішили силою факту здійснити поховання патріарха Володимира на території Софії, яку, готуючись до чогось подібного, було оточено спеціальними каральними загонами. Коли люди, підбурювані організаторами, почали копати могилу під ворітьми дзвіниці Софії, проти них було застосовано силу. Криваві липневі події не лише стали вічною ганьбою влади, яка зважилася на таке блюзнірство, але й засвідчили безвідповідальність і байдужість до людей тих, хто організовував поховання. Ні люди, ані прах покійного не може й не повинні ставати розмінною монетою політичних ігор. І я зумисне не згадую тут прізвища людини, яка віддавала наказ військам бити людей, бо, маючи досвід подібної організації, переконаний, що ті, хто задумав усе це, несуть принаймні не меншу відповідальність за те, що сталося, аніж той горе-керівник.
46
У квартирі Дворків знаходився штаб керування перепохованням Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.