— Ці скоти не прислали нікого, — лише й зміг кинути Олегу з Володею, ховаючи сором за людей, які б мали дбати про головне. — Вибач.
Володя кинувся телефонувати до Москви, аби Олександр, наковтавшись таблеток, наступного дня таки летів до Пєрьмі. Добре, що не було бодай фінансових проблем: щось виділила кіностудія «Галфільм», щось передала Надійка Світлична, щось було зібрано людьми в Україні, щось, зрештою, мали й ми.
Організація заходу в Києві була в розпалі, а ми піднімалися трапом літака, який мав перенести нас з 15-го в 16-те листопада.
В Пєрьмі нас очікував Володя Шовкошитний і… несподівана відлига. 2—3 градуси тепла вночі.
— Якщо ця погода протримається бодай день, нам не доведеться палити на могилах багаття, — кинув, здається, Василь Овсієнко, коли ми прошкували до виходу з летовища.
Я ж згадував свій останній візит сюди вереснем 1985-го, коли ми приїхали прощатися з татом, а застали лише свіжонасипаний горбик земли. І мамині розпачливі сльози, які лилися й 1984-го, коли батько не стерпів чергового приниження — «Наґнісь. Раздвінь яґадіци. Аґалі ґаловку» — передпобаченнєвими шмонами, що спровокували майже фізично відчутну ненависть до батька. Пригадував і інші сльози — сльози вини, які стояли в очах найріднішої людини, яка вийшла з-за ширми, де відбувався шмон, а мої вуха паленіли від батькового приниження, відчуття тупого огидного страху і безсилля щось змінити…
— Якою буде наша зустріч тепер, тату? Та й чи буде? — мучився сумнівами, долаючи останні метри льотного поля.
— Буде, — пролунало ніби звіддаля…
— З ким це ти час від часу говориш? — запитав мене Олег, коли вже всідалися до приміської електрички до Чусового.
— Так, щось мені крутиться в черепі, — кинув йому, не бажаючи зізнаватися в незрозумілій навіть для себе слабості й поспішив перевести розмову на іншу тему.
Ірині Калинець і дружині Оксані Дворко з Пєрьмі я так і не перетелефонував. Цілковита непевність, у якій перебувала група, не сприяла нічним дзвінкам, які могли лише посилити тривогу рідних. Упродовж 4-годинної їзди електричкою до Чусового, де на нас чекав російський поет Юра Бєліков і номери в місцевому спортивно-робітничому гуртожитку, ми навперейми обговорювали деталі ексгумації.
— Коли мій приятель знімав ексгумацію пару років тому, то розказував, що навіть попри випиту дозу спирту майже всі блювали…
— Треба подбати бодай про горілку…
— Молитися перед таким треба, — додав дрібку моралізаторства котрийсь із Василів (Овсієнко? Ґурдзан? — не пам'ятаю).
Володя Шовкошитний залишився в Пєрьмі. Там готували труни. Усе, що міг, і навіть більше — він зробив, а 17-го йому необхідно було забрати цинкові труни й привезти їх на цвинтар селища Борісово Чусовського району, де під стовпчиками з вибитими на них номерами лежали «хлопці», саме так у ті дні називали Юрія Литвина, Олексу Тихого і Василя Стуса члени групи.
Підготовча робота, здійснена В. Шовкошитним напередодні нашого приїзду, була настільки суттєвою для остаточного успіху, що на ній слід зупинитися окремо.
«У Пєрьмі зазнайомився з Юрієм Бєліковим — поетом, журналістом, редактором аванґардного літературного додатку… „Дети стронция“. Він саме готував матеріал про… Василя Стуса. Юрій допомагатиме нам до останніх хвилин, а поки дає мені телефони небайдужих людей у Чусовому — таких виявилося багато.
10 листопада підписую листа до заступника керівника Пєрьмського об'єднаного авіазагону І. Д. Грачова — дозвіл на транспортування на батьківщину 18 листопада рейсом № 7262 Новосібірск — Пєрьмь — Київ трьох цинкових домовин із останками. Ігор Дмитрович — людина, небайдужа до поезії, усе дивується, чому ніколи нічого не чув про поета, і ніяк не збагне, чому за „Звіром вити, горілку пити…“, нехай навіть українською мовою, людину засуджено…
Заступник з режиму в аеропорті зйомки заборонив…
В обласній санепідемстанції показую їхню телеграму на Спілку кінематографістів України й прошу довідку (дозвіл) на виклик кіногрупи.
— Щось ви хитруєте! — Мнеться головний лікар Г. В. Шаклеїн. І викликає селектором Чусове. Головлікар Чусовської санепідемстанції В. В. Дивдін[49] присягається, що такий дозвіл буде.
Це вже — промінчик надії.
49
Василь Овсієнко у кн. «Світло людей» вказує, що правильне написання прізвища саме Дивдін, а не Дилдін, як помилково вказано в публікації В. Шовкошитного. — С. 66.