Увечері 13-го телефоную додому В. В. Дивдіну: довідку-дозвіл обіцяє на ранок 14-го. Нарешті довідка на руках. Усе. Більше паперів не треба. Бо Чусовська санепідемстанція дозволяє ексгумацію й транспортування в цинкових трунах праху:
1. Стуса Василя Семеновича, похованого в с. Копальному.
…Номер поховання 9…
2. Литвина Юрія Тимоновича, похованого в с. Копальному.
…Номер поховання 7…
Іду до райвідділу міліції. Зустрічаю керівника карного розшуку Анатолія Семеновича Мікрюкова. Ще раз перевіряє мої документи.
— З юридичного боку все правильно. Ось тільки дільничного інспектора дам вам для порядку. А ще візьмете в Копальному когось із сільради…
Він викликає дільничного інспектора Файзулу Абдулайовича Матьякубова. Домовляємось, що 17 листопада о 8.30 за ним заїдемо у Вєрхнєє Каліно, де він мешкає.
Редактор газети обіцяє редакційну машину, щоб привезти на цвинтар мідників. Із директором школи олімпійського резерву „Огонек“ Л. Д. Постніковим ідемо на міський цвинтар (у кооператив „Ритуал“) домовитись про гробокопачів. І тут стає зрозумілим, що копати доведеться самим…
Я починаю вірити, що ми таки перепоховаємо Стуса та його товаришів. Телефоную до Пєрьмі Юрію Бєлікову, щоб розшукав судмедексперта, бо місцевий їхати на цвинтар відмовився. Домовляюсь із завідувачкою готелю Лідієй Івановной Алєксєєвой про місця для групи…»[53]
Група прибула до Чусового 16-го, посеред дня. У Пєрьмі залишилися Володя Шовкошитний та Володя Тихий. Титанічна робота, здійснена Шовкошитним, наче й не обіцяла жодних неприємностей: звідки було знати, що сюрпризи лише починаються.
Після поселення в готелі телефоную додому:
— Усе гаразд. Поселилися. Поки без пригод.
— Ви що ж, не могли з Пєрьмі зателефонувати? — На два голоси обурюються дружина й Ірина Калинець. — Вирішуємо питання про поховання на Байковому цвинтарі[54]. Телефонували з резиденції Папи…[55] Пропонували провести відспівування в католицькій церкві в Петропавловській Борщагівці[56], однак я відмовилася, — веде мову пані Ірина. — Хлопців треба відспівувати за православним обрядом. Навіть попри те, що в православній церкві можливі усілякі несподіванки. Це річ принципова.
Тоді вона ще не знала, як у день перепоховання доведеться жалкувати про таке рішення.
— Ну, то все гаразд. Завтра вдосвіта виїжджаємо в Кучино. Коли щось буде не так — зателефоную, — кажу я й кладу слухавку.
Довгі гудки відбою ніби фіксують нездоланність порожнечі, яка відділяє Чусово від Києва: ми — тут, вони — там, але всім нам вкотре доводиться покладатися на долю, бо ні зв'язку, ні якоїсь матеріальної підтримки надати одне одному ми не можемо. Залишається сподіватися, що кожен із нас зробить усе, на що здатен. Однак навіть крізь нездоланну прірву невіді було відчуття, що за кожним твоїм кроком стежать не лише вороги, а й друзі, сподіваючись, що ти не схибиш, що просто не маєш права помилитися. Не знаю чому, але здається, ця київська підтримка й стала вирішальною: психологічно ми були готові до всього, окрім поразки…
Домовившись зустрітися в кімнаті Чернілевського о 20.00, ми з Олегом Покальчуком ідемо докуповувати лопати й мотузки: усупереч побоюванням, ніхто з членів групи не виявив жодних негативних емоцій, коли стало відомо, що копати й провадити ексгумацію доведеться самотужки.
Несподіванки розпочалися саме о 20-й.
— Василь Овсієнко виїхав до Пєрьмі. Повіз копії довідок про смерть Володі Шовкошитному, бо без цього не видають труни, — відразу ж «порадував» нас Славко Чернілевський. Завтра ранком він має повернутися. На цвинтар доведеться вирушати без нього. Василь приїде разом із місцевими журналістами дещо пізніше. Машина з трунами приїде одразу на цвинтар. Щоправда, не зранку, а десь під обід.
Що ж. Так, то й так.
Розходимося. Хтось узяв із собою кишенькову Біблію. Прошу її на цю ніч для себе. Читаємо з Олегом уголос наздогад відкриті сторінки. Це заспокоює. Дозволяє зосередитися, внутрішньо мобілізуватися. Читання вриває раптовий стукіт у двері.
— Хлопці, біда! У мене вкрали всі гроші! — Славко мало не плаче.
— Не біда, — кажу. — Я дещо взяв із собою про всяк випадок.
Вирішуємо, що з цього приводу в міліцію звертатися не будемо, бо розпочате слідство може зашкодити проведенню перепоховання. Сьогодні, через півтора десятка років після події, не виключаю, що це «пограбування» було одним із добре спланованих сценаріїв, покликаних ускладнити або й зірвати всю справу.
54
Ідея поховати тіла Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого на Байковому цвинтарі Києва першою спала на думку Володимиру Голобородьку, бо ніхто, крім нього, не вірив у можливість отримання такого дозволу. А він… влучив пальцем у небо. Пішов у Спілку, ЦК і… йому дозволили. За іронією долі, коли їхали на цвинтар, аби вибрати місце для поховання, дружині Василя Стуса — Валентині Попелюх — не вистачило місця в машині. Довелося Ірині Калинець шукати для мами місце. «Зайвим» виявився саме В. Голобородько, який дуже хотів особисто вибирати місце.
55
Дуже добре тогочасну напружену ситуацію характеризує такий епізод. Оксана Дворко, яка була своєрідним зв'язковим між Пєрьм'ю та Києвом, а тому перебувала в постійному напруженому очікуванні звісток з далекого Уралу, черговий раз схопивши слухавку, почула абсолютно несподіване:
— Вам телефонують з резиденції Папи…
— Звідки? — Не розуміє вона. Бо як у цьому постійному напруженні осмислити інформацію, яка не має прямого відношення до організації та проведення перепоховання?..
— Від Папи.
— Даруйте, у нас папи немає, у нас лише тато, — відповідає.
— Від Папи Римського, — лунає у трубці, й приємний голос починає розпитувати про проблеми й ускладнення, що виникають під час перепоховання…
56
Приміське село, що майже злилося з українською столицею. Зовсім неподалік Святошиного, де мешкала родина В. Стуса.