Дещо заспокоєний, але все ще напружений, Славко йде до себе.
Ми ж знову сідаємо за Біблію.
Дивна річ. До цього часу в деталях пам'ятаю всю хронологію тої ночі, у якій слова видовжувалися в смисли, враження, візії дня наступного і ніби готували нас до чогось позаматеріального. У деталях пам'ятаю враження від розмови з Олегом і… якесь паралельне інфлюенцне звучання татового голосу. Слова трансформувалися в емоції, незбагненні й невисловлені відчуття, які сповнювали абсолютною певністю, що все вдасться. Цю присутність відчував і Олег, хоча ми цей дивний стан із ним ніколи не обговорювали. Певною мірою саме ці нічні візії за читанням Біблії пояснюють несподівану й майже неймовірну витримку кожного з нас наступного дня: наша певність успіху була майже абсолютною, що, певне, неабияк дивувало й дратувало державних служок.
Біблію читали майже до світанку. Зараз мені здається, що це була до кінця не усвідомлена внутрішня самопідготовка, медитація, до якої долучався всепроникний голос. У півдрімоті запитав Олега:
— Ти чув?
— Так…
І більше — ні слова.
Ранком 17 листопада, примусивши себе щось кинути до рота, ми виїхали на цвинтар села Борісово. Їхати години дві-три. Дорогою забрали міліціонера Матьякубова, який мав дивитися, аби ми не вчинили чогось лихого. Потім до нас підсів хтось у цивільному.
— Якщо нам заборонять провадити ексгумацію, я оголошу голодівку на центральній площі Чусового, — каже Олег, який знає про Стуса лише з розповідей свого брата, Юрка Покальчука. Останній був свідком на весіллі моїх батьків, а 1980-го так і не наважився зустрітися зі Стусом: на нього чекала поїздка до Латинської Америки, та й, зрештою, як заявишся після десяти років не-зустрічей до фактично чужої тобі людини?
— А я залишуся тут, — відповідаю Олегові. — Звідси поїду лише з татом…
Їдемо далі.
У Пєрьмі тим часом сягав свого апогею добре зрежисований фарс.
Володимир Шовкошитний зміг забрати труни зі спецкомбінату лише о 9.15 ранку 17 листопада. Готові були лише дві. Третю довелося доробляти синам Тихого, бо хтось жорстоко побив майстра, який робив труни.
Машина з дорогоцінним вантажем виїхала в напрямку села Борісово, але шлях її виявився аж надто звивистим і нервовим:
«Близько десятої на КПП за містом нас зупинили, — згадує В. Шовкошитний. — Цей КПП мав, мабуть, стратегічне значення, бо чергували тут три капітани (хто з водіїв таке бачив?!), старшина, та ще й у „Жигулях“ № 78—85 ПМ сидів чоловік у синьому трико з лампасами.
Спочатку перевіряли путівку, потім рульовий механізм — виявили, що він несправний, затим примусили відкрити спідометр — пломби на місці. Я вийшов з кабіни. Водій показав на зовнішнє праве колесо ззаду, — спущене. Поки морочились із кермом, „самоспустились“ інші двоє коліс праворуч. Замість переднього колеса поставили запасне. Ліві задні колеса поділили на обидва боки, вийшло — по одному цілому й одному пробитому на борт. На годиннику — за двадцять дванадцята. Їхати ще чотири з половиною години. О чотирнадцятій нас чекають на цвинтарі. Два капітани перевіряють рульовий механізм — люфт, кажуть, є (хто бачив радянську вантажівку без того люфта?). Знову йдемо в КПП. (Той, у трико з лампасами, там). Капітан Чернава запитує по рації, що з Чусовим. Йому відповідають, що машина виїхала вчора з Пєрьмі за авіаційним бензином (цистерна з ним стоїть на кузові), у путівці вказано — різний вантаж, і у водія є довідка, що замовник машини — Спілка письменників УРСР. Знову показую трьом капітанам (а передусім, „синьому трико“) всі свої довідки, посвідчення; знову розповідаю, що домовини чекають на цвинтарі, що завтра ми маємо здати їх на літак, що літак замовлено, що в Києві чекають рідні, чекають різні служби, що то святе діло, що…
Водій пише пояснювальну. Чернява читає, схвалює.
— Усе. Ми їдемо! — кажу.
Три капітани й старшина дивляться на „синє трико“ з лампасами (таке трико запам'ятовується!) — дозволу немає.
— А ви знаєте, — раптом каже один із капітанів, — що ви підозрюєтесь у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди?
— ?!!
— Постраждав хлопчик.
— А чи був хлопчик?! — лагідно запитую. — До речі, де і коли це сталося?
Капітани на мить зашарілись, а потім той, що повідомив нам про злочин, знайшовся: