Це були саме такі хвилини.
Про можливість неприбуття машини з трунами не думалося: це випробування, і його треба витримати, відкинувши всю машкару буденности…
— Дмитре, Дмитре, — почув далекий голос Олега. — Приїхали, машини приїхали!
Я повертався в радісне збудження друзів і сприкреність представників офіціозу. Останні були зовсім не готовими до такого перебігу подій. Володя Шовкошитний розповідав історію своїх кіл пекла, а водій Сідоров лише покректував і щось чаклував довкола машини:
— Геть погнулися ободи коліс. Дурниця! Доїдемо, а в гаражі щось придумаємо. Ніч довга, — казав він, задоволено затягуючись цигаркою. — Ох, випить хочеться, а не можна. Зразу заметуть… суки…
О 19.30 підняли татову труну. Я не брав участи в цьому, спостерігаючи за процесом піднімання збоку, намагаючись запам'ятати кожну деталь. Спершу над краєм могили з'явилася ширша частина ящика — там має бути голова, потім — вужча: ноги. Вдягнувши прихоплені з Києва Олегом Покальчуком ґумові рукавички, учасники ексгумації почали відкривати віко труни. Нечисельні гвіздки вийшли легко.
На мене дивилось зчорніле, але — фантастика! — не позначене печаттю розкладу, таке рідне обличчя батька. Лише кінчик носа, який бував таким живим і майже рухомим під час розмови, особливо, коли тато був у доброму гуморі, був пошкоджений. Очі заплющені, — почвари, але не повні, — спокійно відклалося у свідомості. Лише тепер я прочув моторошну тишу, яку не порушували навіть підглядачі, що стояли довкола нас.
Прямо під обличчям, ховаючи випуклий борлак, лежав перевернутий черевик, підошва якого «просила каші». Я виразно уявив, як котрийсь із державних служок-наглядачів, які поспіхом закопували тата, аби не дати нам 1985-го з ним попрощатися, перед забивання віка труни кинув той черевик — куди втрапить — на татове тіло. Утрапив — бачилося в уяві — на обличчя.
Нижче — якесь неприродне пошкодження лівого боку грудної клітини[63]. Застебнута лише на два ґудзики (до того ж, зі зміщенням на один) роба майже зотліла. Другий черевик сором'язливо забився в ноги, мовби ховаючи сором за свою пару, яку люди змусили зневажити колишнього власника.
Аби якось стримати нездоланне бажання кинутися на шию батькові після восьмирічної розлуки, відвертаюсь, а пальці мимоволі стискаються в кулаки.
Коли Василь Овсієнко з Олегом Покальчуком та іншими перекладали тіло Василя Стуса на взяту з дому тканину і, вже на ній, — у цинкові труни, хруснула кісточка. Здалося — шийна.
Василь Ґурдзан вклав церковні символи. Стали. Помолились. Випалили по цигарці. Хлопці на плечах несли ще не залуджену й не прикриту віком труну до машини: лудили вже там. А я відчув, що це була моя остання й найкраща зустріч із татом, під час якої він дав (передав, сказав, повідав) щось таке, чого ніколи не говорив (передавав, розказував, дарував — не знаю) живим…
Утім, можливо, до цього я просто не був готовим його почути…
Із ясного неба нас освітлювали зорі й місячне сяйво, яке вщерть заповнювало собою простір не лише цвинтаря, а й красивої та гордої ріки, супроти течії якої Єрмак колись вирушив на підкорення Сибіру. Ми теж ішли тоді проти течії, й уже не так багато треба було докласти зусиль, аби течія стала нашим супутником.
Перед восьмою ми повернулися до розритої могили Юрія Литвина: його труна вже була по саме віко вкрита водою. Разючий контраст із могилою Василя Стуса змусив завмерти в нерішучості: аби підняти труну на поверхню земли, комусь із нас треба було, стоячи вище колін у могильній воді, завести під труну мотузки.
Повертався фізичний страх перед трупною отрутою, він тиснув на психіку, а уява та моторошні страшилки загрожували перетворитися на нездоланну й зміцнену хворобливою уявою перешкоду. Очі наших наглядачів засяяли зловтіхою: що, мовляв, піджилки трясуться? Ініціативу взяв на себе Олег Покальчук. Спустившись на дно — його штани так і не просохли до самого Києва — він без зайвих розмов здійснив те, що кожен із нас підсвідомо волів перекласти на інші плечі.
63
Саме це пошкодження дало додаткові арґументи на користь версії насильницької смерти Василя Стуса. Про це ж говорив уночі й Юрій Бєліков, який із фотографіями батька їздив до місцевого ясновидця. Те, що ми побачили того листопадового вечора, дає підстави Юрію Бєлікову твердити, що «обставини загибелі Стуса не з'ясовані до цього часу». — Юрий Беликов. Во имя отца и сына // За Человека. — декабрь 2001, ч.10 (44), С. 6.