«24 серпня я вже був у Пєрмі, — згадує директор фільму Володимир Шовкошитний. — Як директор фільму „Василь Стус. Тернова дорога“ мав зорганізувати перепоховання тлінних останків В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого і, звісно ж, забезпечити роботу знімальної групи.
Підстав для хвилювання не було. Ще 15 червня на ім'я Дмитра Стуса, сина поета, надійшла офіційна відповідь від керівника багатогалузевого виробничого об'єднання житлово-комунального господарства (БВОЖКГ) Чусовського міськвиконкому Пєрьмської области В. В. Казанцева: „На вашу заяву БВО ЖКГ повідомляє, що перепоховання гр. Стуса В. С. дозволено. Перевезення останків здійснювати в цинковій труні. Необхідні документи на ексгумацію і перевезення останків вам будуть видані по приїзді до м. Чусового“».
Хоч і з невеликим запізненням, такі ж документи були отримані й на Юрія Литвина. На Олексу Тихого всі необхідні документи виробити не встигли[21]. Попередньо існувала й домовленість про перепоховання Василя Стуса та Олекси Тихого на Лісовому цвинтарі. Про Байкове навіть не думалося: дозволили б просто здійснити перепоховання, і на тому спасибі.
Рік перепоховання видався аж надто неоднозначним. Переважна більшість людей усе ще знаходилася в тенетах страху й непевности. В суспільстві й далі домінувала думка, що «перестройка» затіяна лише для того, аби виявити новітніх волонтерів свободи і провести чергові криваві жнива. Інтеліґенція ж дедалі більше переконувалася, що режим не має колишньої сили та кровожерливости, але й вона продовжувала з острахом спостерігати за подіями, не наважуючись на відверту опозиційність.
Ідеологи партійної системи й далі провадили заходи з «посилення інтернаціонального і патріотичного виховання населення», а владна «Правда» публікувала виклад постанов ЦК КПРС «про додаткові заходи по відновленню справедливости щодо жертв репресій 30—40-х та початку 50-х років. Центральний Комітет ухвалив рішення винести на розгляд Президії Верховної Ради СРСР пропозицію законодавчим актом скасувати позасудові рішення „трійок“, „особливих“ нарад; вважати всіх громадян, які були репресовані за рішенням зазначених органів, реабілітованими. Цей захід не поширювався на зрадників Батьківщини і карателів періоду Великої Вітчизняної війни, нацистських злочинців та ін.[22]»
До зрадників батьківщини зараховувалися й воїни ОУН та УПА, а про волонтерів свободи та борців за незалежність 1960—1980-х воліли не згадувати взагалі: час іще не настав.
Проте події того року цей час наближали з неймовірною швидкістю: 11 лютого 1989-го відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, того ж року закінчився вихід радянських військ із багатостраждального Афганістану, а в засобах масової інформації почалися активні дебати довкола проекту програми «Народного руху України за перебудову[23]», в якому активну участь брав голова ідеологічного відділу ЦК КПУ, перший президент України Леонід Кравчук. Останній хоча й побивав своїх не надто мужніх опонентів комуністичною риторикою, однак об'єктивно сприяв (із ним же можна бодай говорити! і це показують по телебаченню!! і за це, принаймні відразу, не садять!!!) подоланню панічного страху перед державною репресивною машиною СРСР.
Водночас уряд і далі продовжував приховувати правду про наслідки Чорнобильської катастрофи. Багато хто з острахом та надією — чи не скінчиться все це розпадом Союзу? — дивився на вірмено-азербайджанський конфлікт у Нагірному Карабасі, який поступово перетворювався в банальну різанину мирного населення воюючими сторонами.
Суспільство, розбившись на невеличкі групки за інтересами, гуртувалося на прокурених кухнях. Щільно зачинивши двері, відкривши воду і прикривши подушкою телефон (найпростіший, але не надто надійний захист від під- і прослуховування), активісти новостворюваних громадських організацій і просто причетні до недавніх репресій люди вели інтеліґентські балачки. Суспільство нуртувало і, здавалося, повітря згустилося настільки, що чимось це все-таки мало скінчитися. От лише чим?
21
Не відповідає дійсності твердження В. Шовкошитного з вищезгаданої статті про те, що документи на О. Тихого були підготовані. Їх почали збирати останніми тижнями перед від'їздом, проте далеко не всі дозволи від владних інституцій були отримані. Отож, якби перепоховання відбулося саме в ці дні, прах Олекси Тихого перевести, швидше за все, не вдалося б.
22
Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К.: Наукова думка, 1995, С. 634—635.