Втім, усе сказане стосується, так би мовити, «благополучно»-посадової української інтеліґенції. У суспільстві ж було й чимало українських зеків, які вже встигли повернутися з таборів і активно включитися в процес легалізації національного політичного життя республіки. Так, ще 1987-го було створено «Український культурологічний клуб», який певний час проводив свої засідання в клубі «Ровесник» і був тоді найбільшою організованою опозиційною українською структурою в Києві, а, може, й у всій УРСР. Саме навколо УКК формувалося ядро активних опозиціонерів, які цілком у дусі часу вели активну культурологічну діяльність. Проте, на відміну від діячів офіційно-культурологічних, які, користуючись нагодою, почали активно заповнювати «білі плями» української літератури періоду «Розстріляного відродження», Сергій Набока, Євген Сверстюк та інші члени УКК основну увагу приділяли творчості письменників, ув'язнених чи витіснених із офіційного творчого життя в шістдесяті роки. Саме після одного з таких засідань, що відбулося на початку 1988-го й було присвячено творчості Василя Стуса, за вказівкою голови ідеологічного відділу ЦК УРСР Леоніда Кравчука Клуб позбавили можливости провадити свої засідання у великих залах, куди, попри природний острах, завжди збиралося чимало люду.
На початку 1988-го «Українську групу сприяння виконанню гельсінських угод» було трансформовано в «Українську Гельсінську спілку»[24], колективним членом якої став і УКК.
Непрямо але істотно підігрівала політичну ситуацію в республіці й боротьба кримських татар за повернення на історичну батьківщину. У липні 1987-го ініціативними групами лише в одному Узбекистані було зібрано близько тридцяти тисяч підписів під текстом «Всенародного звернення кримських татар до М. С. Горбачова[25]», на підтримку яких стали такі знакові для радянської культури постаті, як Є. Євтушенко, Б. Окуджава, В. Дудінцев та інші[26]. З низки причин ця боротьба не знаходила прямої підтримки українців, які мало звертали увагу на проблеми інших народів СРСР, воліючи обмежуватися боротьбою проти звуження сфери вживання та застосування української мови[27].
У Галичині кінця 1980-х точилася боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви, яка по війні змушена була піти в підпілля. Листопадом 1987-го у Львові було створено Комітет захисту Української католицької церкви, який очолив багаторічний політв'язень, священик Іван Гель[28].
Така первісна структуризація національного життя, здійснювана невеликими групами активних громадян, відбувалася й у інших республіках. Перед вели прибалти, з історичної свідомости яких ще не було остаточно вибито пам'ять про незалежне існування національних держав. За всіма цими подіями ніхто не вважав за потрібне звертати увагу на чимдалі помітніше доповнення ідеологічної освіти комсомольських ватажків освітою економічною, що дістало організаційне втілення у відкритті в серпні 1989-го в Києві Міжнародного інституту менеджменту.
1989-й мав стати переломним роком, після якого радянський уряд мав або жорстоко задушити паростки нового життя, або акумульована десятиліттями страху енергія ненависти таки мала зробити суспільні зміни незворотними. Міхаіл Ґорбачов любив повторювати, що «процес пішов, і повернення до минулого немає». Втім, другу складову цього висловлювання треба було доводити.
Головною подією 1989-го стали перші й останні демократичні вибори в історії СРСР, які відбулися 26 березня. Важливим етапом передвиборчої кампанії була установча конференція Українського історико-просвітницького товариства «Меморіал», що відбулася 4 березня в приміщенні Республіканського будинку кіна. Дружини, матері та діти Валерія Марченка, Василя Стуса, Івана Світличного, Олекси Тихого, Юрія Литвина та інших політв'язнів новітньої доби, які або загинули в таборах, або втратили там здоров'я та можливість працювати (як Іван Світличний), у перерві між засіданнями здійснили імпровізовану інформаційну виставку-повідомлення, основною метою якої був прорив інформаційної блокади, штучно утримуваної владою довкола цих імен.
І хоча усе робилося ніби й не зовсім законно, більшість делегатів конференції таки знаходила в собі мужність ознайомитися з матеріалами, які жінки вішали прямо на себе (на стіни будь-що вішати було категорично заборонено дирекцією).
26
Попри всі протести та звернення, 4 грудня 1987 р. з'явилася постанова Ради Міністрів СРСР «Про обмеження прописки кримських татар у ряді населених пунктів Кримської області та Краснодарського краю». Див.: Україна від найдавніших часів до сьогодення. — С. 627.
27
Зокрема варто згадати резонансний лист Олеся Гончара до Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, у якому звучала тривога щодо звуження сфери вжитку української мови та висловлювалися пропозиції, спрямовані на подолання вад національно-культурної політики в УРСР. Так само не можна оминути увагою серію статей І. Дзюби «Бо то не просто мова, звуки…», за які його було нагороджено державною премією ім. Т. Г. Шевченка в 1990-му.