Ця конференція засвідчила й значну неоднорідність сприйняття суспільних процесів колишніми зеками (національну, ідеологічну[29], тактичну та стратегічну), що згодом знайшло свій вияв у подрібненні й навіть прямому ворогуванні вчорашніх товаришів з ув'язнення.
Під тиском неспростовних фактів та свідчень, що не загрожували вищим радянським та партійним керівникам того періоду прямою дискредитацією, заборона на оприлюднення злочинів радянського режиму впала, а офіційна «Правда Украины» у числі за 16 квітня 1987 року опублікувала повідомлення урядової комісії для вивчення обставин і документів, пов'язаних із масовими похованнями радянських громадян у 19-му кварталі Дніпровського лісництва м. Києва під Биківнею. У висновках комісії потверджувалося, що в цій місцевості 1937–1941 років органами НКВС таки здійснювалися масові розстріли[30].
Проте факти штучного голоду в Україні й тісно пов'язаний із цим рух українців-шістдесятників[31] на офіційному рівні замовчувалися й далі.
1 липня 1989 року в Києві відбулася установча конференція Народного руху України за перебудову[32], що започаткувала принципово новий етап протистояння влади й народу. Провідником та головною рушійною силою цього процесу слід визнати Вячеслава Чорновола, якого активно підтримав український поет Іван Драч та чимало інших представників як офіційної, так і опозиційно налаштованої української інтеліґенції.
Особливо в цей час звучало ім'я Івана Драча, несхитність і послідовність якого привертала загальну увагу. В суспільній свідомості це пов'язувалося передусім із важкою хворобою його сина, який отримав надвелику дозу радіації, працюючи лікарем у Чорнобильській зоні.
Не дивно, що саме І. Драч став першим Головою Народного руху України за перебудову (Рух), установчі збори якого відбулися 8—10 вересня 1989 року.[33] Спекотне літо 1989-го минуло в теледебатах між Кравчуком — Драчем — Поповичем та іншими ініціаторами створення цієї національної громадської організації, частими зустрічами Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова з представниками страйкових комітетів Донбасу та менш помітних в українському середовищі, але послідовних і постійних домагань кримських татар повернутися на свою батьківщину[34].
Коли ж додати до цього чисельні мітинги, що відбувалися майже щодня, стане зрозумілим, що влада поступово втрачала важелі впливу на підконтрольне дотепер суспільство й одверто побоювалася перепоховання людей, самі імена яких були нею заборонені.
У цей же час мало місце й протистояння у верхах: із одного боку теледебати Л. Кравчук — І. Драч — М. Попович ніби фіксували моральну поразку двох останніх, а з іншого — сам факт таких публічних теледиспутів був неабияким досягненням на шляху долання сімдесятилітнього тотального страху перед системою. Паралельно розсилалися листи для внутрішнього користування ідеологічним відділам КПРС на місцях, у яких засуджувалася поведінка Л. Кравчука. Його опонентом виступав В. Івашко, якого 28 вересня 1989 року на Пленумі ЦК Компартії України було обрано першим секретарем ЦК КПУ[35]. Івашко заступив на цій посаді важкохворого В. Щербицького, за «царювання» якого перепоховання Василя Стуса було неможливим[36].
Відцентрові тенденції в країні посилювалися. Постійні мітинги в Прибалтиці вилилися у збройне протистояння владі, криваві події в Нагірному Карабасі, вулкан емоцій у Криму та Львові поступово готували ґрунт до реалізації ідеї перепоховання, яке — і це вже було зрозуміло всім причетним — стане не так родинною, як загальнонаціональною справою: і влада, і близькі Василя Стуса шанс здійснити перепоховання як інтимно-родинну справу втратили.
Від середини 1989-го зменшився й прямий тиск КДБ на родину: влада тимчасово визнавала свою поразку, аби проявити свої потворні обличчя в новий час і в нових державах.
Події довкола перепоховання та довкола політики створили такий собі владно-психологічний вакуум, за якого одні вже не могли зупинити, а інші ще не мали нахабства та впевненої відповідальности чинити без дозволу. Врешті-решт все це призвело до того, що поховання, яке планувалося здійснити в серпні 1989-го, не відбулося.
Наприкінці літа до Пєрьмі виїхала лише знімальна група — зняти спішно нищений табір ВС-389/36, де урвалася земна путь Василя Стуса.
Знімальна група, на яку в Пєрьмі очікував В. Шовкошитний, прибула до Пєрьмі 28 серпня. З 29 серпня до 1 вересня[37] велися зйомки табору, де за консультанта був Василь Овсієнко — колишній в'язень, що впродовж кількох місяців знаходився в одній камері з Василем Стусом.
29
Чимало дискусій на цій конференції було присвячено обговоренню такої несуттєвої на перший погляд термінологічної проблеми: яким словом окреслювати ідеологію репресій 1930-х — сталінізм чи сталінщина. За всім цим ховалася неготовність суспільства зізнатися в тому, що конвеєр смерти був не так сваволею однієї персони (сталінщина), як фундаментальною основою існування та розвитку держави (сталінізм). Ім'я Леніна, яке все ще, принаймні в публічних розмовах та дискусіях, залишалося поза критикою, в цьому контексті воліли не згадувати, як і не акцентувати уваги на репресованих в шістдесяті-сімдесяті роки. Репресовані в ці роки хоча й були активними учасниками установчого з'їзду, змушені були прийняти запропоновані ЦК-КДБ правила гри, аби мати бодай якусь надію на суспільний резонанс і масмедійне відлуння. Інформація про створення «Меморіалу» потрапила на шпальти офіційної преси, хоча й була суттєво відредаґована цензурою.
31
У своїй праці «Радянсько-український розкол» Ярослав Білоцеркович наводить цікаву статистику соціального складу українського руху опору другої половини XX віку: 58,9 % дисидентів, згідно неповних вибіркових даних дослідника, були вихідцями з селянського середовища, 30,4 % — із середовища інтеліґенції, 10,7 % — робітництва. Про це див.: Bilocerkowycz Jaroslaw. Soviet Ukrainian Dissent. A Study of Political Alienation. — Boulder and London, 1988. — P. 67—68; див. також: Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995, С. 190. Попри ці красномовні цифри дозволю собі суб'єктивно (об'єктивні дані, наскільки мені відомо, відсутні) не погодитися з такими цифровими викладками. Судячи з особистого досвіду спілкування з різними людьми цих кіл, до вихідців із села необхідно залучити принаймні 2/3 отих «інтеліґентів» Білоцерковича-Касьянова, бо абсолютна більшість їх належала лише до першого (навіть не другого) покоління інтеліґенції, а відтак і не мала жодної підтримки впливових батьків, друзів тощо. Опосередковано відсутність такої підтримки і таких порад «допомагала» опинитися за ґратами камери попереднього ув'язнення КДБ без усякої надії вибратися звідти шляхом більших чи менших компромісів з владою. Не маючи впливового суспільного «тилу», ці «селюки», що пробивали дорогу в столиці ціною максимальних зусиль, повинні були або найбрутальніше каятися й обливати максимально можливим брудом своїх посправників, або отримувати максимальні терміни ув'язнення. Меншу частину графи «інтеліґенція» становили переважно зрусифіковані дисиденти єврейського походження, які, попри об'єднуючу їх із українцями боротьбу з владою, відстоювали не так національні, як загальнолюдські демократичні цінності. Культурно та ментально ці групи істотно різнилися, хоча переважно були у дружніх стосунках.
33
Україна від найдавніших. — С. 642. Приблизно в цей час з'явилися й перші записи пісні Т. Петриненка, де був і такий рядок: «навіть для народження дитини потрібен рух».
34
Попри суворі заборони на повернення й переслідування міліцією кримських татар у Криму, ставало неможливим не помічати очевидного: всупереч офіційній політиці кримські татари повертаються на батьківщину. 7 липня 1989 р. у Сімферополі вийшло перше число щотижневого додатку до офіціозної «Крымской правды» кримськотатарського «Достлука», що було першою невеличкою перемогою.
36
Думаю, ще дуже довго буде невідома справжня причина особистої (як стверджують «інформовані» джерела) ненависти Щербицького до Стуса. Тим більше, що жодних офіційних документів, які б фіксували «пряме» втручання останнього в долю Стуса, не виявлено. Однак на рівні «неофіційних» розмов існує дуже багато непрямих свідчень того, що в 1972-му В. Стуса було засуджено на підставі безпосередньої вказівки саме В. Щербицького чи когось, хто діяв від його імени.