Це спричинило таку бучу — ой леле! Спершу до директора викликали Васьчиних батьків — але вони не з’явились, оскільки не мали змоги залишити знімальний майданчик. Тоді на килим викликали Дарину Миколаївну — проте їй настільки остогидла та школа, що йти туди зайвий раз вона не збиралася. А потім розпочалися пишні приготування до Дня вчителя, і справу щодо злочину учениці Чумак автоматично закрили…
Єдиним промінчиком, що освітлював темне шкільне життя Василини, була її найліпша подружка Ілона Рябокінь. Попри міцну дружбу, Ілона і Васька являли собою цілковиті протилежності. Васька була цибата й тендітна — а Ілона приземкувата. У Васьки волосся було пишним, кучерявим і неслухняним — а в Ілони гладеньким, коротко підстриженим і охайно вкладеним, як у хлопчака. У Васьки очі мерехтіли смарагдовою зеленню — а в Ілони зблискували чорними ґудзиками. Васька полюбляла яскраві кольори — а Ілона надавала перевагу темним і спокійним, і їй анітрішки не нудно було носити шкільну форму чи прості джинси. Васька відрізнялася рішучим характером і вмінням захистити себе, та й будь-кого, — а Ілона мала боязку, тиху й сумирну вдачу, тому Пра жартома називала її Жолудьком.
Улюбленим потаємним місцем обох подружок був старий садок на задвірках школи, повний крислатих груш, яблунь, вишень та черешень, а ще кущів малини та смородини. Щодня Васька прихоплювала з дому легенький коц, торбу бутербродів, пляшку соку — і, тільки-но лунав останній дзвінок з уроків, мчала разом з Ілоною у садок. Там подружки розстеляли на траві коц, умощувалися на ньому, і Васька переповідала Ілоні історії, прочитані у книжках, чи оповідки Пра. Ілонка слухала подругу затамувавши подих — адже їй здавалося, що з нею нічого подібного ніколи не трапиться…
Зазвичай дівчата влаштовувалися в затишному куточку, зарослому горобиною, яку Василинка вважала особливим деревом. По-перше, за будь-якої пори року горобина виглядала справжньою красунею. Навесні її гілля вкривалося білим цвітом, подібним до весільних букетиків Дівчинки-Мізиночки. Наприкінці літа вона вбиралась у строї з яскраво-червоних ягід, що на тлі зеленого листя нагадували коралі — святкові дівочі намиста, які буцімто мали магічну дію. Узимку ж її вогняні грона, оточені білим снігом, чарівним чином перетворювалися на веселих снігурів.
Ну а по-друге, зі слів Пра, горобина сама по собі була скрізь чарівною та магічною. Мовляв, вона захищала наших пращурів од наврочень, зурочень і решти лих. Саме тому Васі здавалося, що занедбаний садок, а зокрема горобиновий гайочок, був найліпшим місцем для збереження всіляких таємниць.
Отже, того дня, коли Ваську ледь не силоміць видерли з обіймів чудового квіткового ранку, після уроків подружки знов-таки сховались у садку.
— Знаєш, якого вірша я вчора надибала? — запитала Василинка. — Називається «Варення для феї». Хочеш, прочитаю?
Ілона кивнула. Вона трохи заздрила Васьчиному хисту до читання віршів. Їй самій навіть двох рядочків запам’ятати не вдавалося, та й до книжок вона була не надто охоча. Зате із числами Ілона вправлялася легко, тому понад усе полюбляла математичні вправи.
— От послухай… — оголосила Василинка й почала:
— Скажи, класні вірші? — захоплено вигукнула Василинка.
— Ох, як же ти їх запам’ятовуєш? — скрушно зітхнула Ілона. Якби її змусили вчити цього вірша, вона товкла б його цілий тиждень!
— А тепер, подружко, я розповім тобі головне. Тільки присягнися, що нікому нічого не вибовкаєш! — Від збудження Васьчині брови вигнулися, як два луки.
— Присягаюся, — прошепотіла Ілона.
І тоді Василинка виклала їй усю історію Катерини Лісницької, нічого не приховуючи і не прикрашаючи. Вона розповіла про те, як найсправжнісінький принц із далекої східної країни щиро покохав просту українську дівчину. І як заради неї він пожертвував усім, що мав: прихильністю родини, любов’ю друзів, повагою свого народу. І як одружився з нею, подарувавши їй титул принцеси Сіаму. І як у королівського подружжя народився син, а згодом і донька — Василинина тричі прабабуся…
Утім, щодалі тривала оповідь, то більше похмурніла Ілона. Урешті-решт вона не витримала і поставила питання, яке постійно муляло її: