— Я доповім про все педколегії!
Потому Вафля підскочила і залишила бойовище.
— То що, відзначимо перемогу? — запропонувала Пра, тільки-но Скирдюк вийшла за поріг.
Васька радо підтримала цю ідею, і вони вдвох заходилися ласувати пирогом і чаєм, водночас теревенячи на різні-прерізні теми. По вечері, задоволені одна одною, Пра і Василина пішли спати. А вночі Дарині Миколаївні раптом стало так зле, аж довелося викликати «швидку допомогу».
Коли пані Лісницьку повезли до лікарні, Васька лишилася вдома сам-на-сам із собакою…
Розділ 5. Хто ти є?
— Oтже, ти онучка?
— Правнучка…
Лікар із відділення кардіології, куди поклали Пра, розмовляв із Василиною у своєму кабінеті. Кремезний, у сліпучо-білому халаті, він скидався на білий гриб і, попри суворий вигляд, був дуже-дуже добрим. Васька зразу це відчула, тому спробувала вичавити із себе посмішку — мовляв, я знаю, який ви насправді.
— Отже, єдина родичка… гм… — Лікар кахикнув, і його погляд пом’якшав, сповнившись співчуття. — А батьки твої далеко…
— На зйомках у Мексиці, — кивнула Василинка.
— Отож-бо. Я веду це до того, що Дарина Миколаївна має полежати в нас і підлікуватися. Старенька вона, розумієш, і сердечко в неї стареньке… тому…
— Чи довго?
— Напевно, два тижні. Ти сама впораєшся? — Лікар затнувся і поправив окуляри, добираючи потрібні слова, та вже за мить лагідно всміхнувся: — Ти можеш навідувати прабабусю коли заманеться: вранці, вдень, увечері. Я накажу, щоби тебе пускали в будь-який час. Тільки май на увазі: твоїй прабабусі не можна нервувати і хвилюватися. Зовсім. Ясно? І ще…
— Ясно, — зітхнула Василина. Вона корила й картала себе за те, що Пра потрапила до лікарні.
— І ще потрібні оці ліки… — Лікар простягнув їй рецепт. — Вони не дешеві, але без них не обійтися.
Василинка взяла рецепт, подякувала лікареві і вийшла надвір. Коло лікарняної брами на неї вже чекав Вірний, радісно метляючи хвостом і широко всміхаючись. Васька обійняла песика, скуйовдила йому смух на голові й потюпала разом із ним додому. Їй треба було якнайшвидше знайти гроші на ліки, і вона гарячково розмірковувала, як це зробити.
Передусім вона вирішила зателефонувати мамі з татом. Але директор знімальної групи повідомив, що наразі вони перебувають високо в горах, тож зв’язатися з ними не вийде доти, доки не буде знято провідні сцени серіалу. Насамкінець директор пообіцяв переказати їм усе, що потрібно, але Васька вирішила нічого не передавати. Адже ліки належало купити негайно, а допомога від батьків надійшла би казна-коли…
Тоді вона взялася пригадувати, хто ще небайдужий до них із Пра, і тут-таки подумала про сусіда — ветеринара Тихоненка. На жаль, поговорити з ним одразу не вдалося: Володимира Андрійовича не було вдома. Через це Василинка була розгубилась — та вже за мить її осяяло, що сусід, як усі дорослі люди, вдень працює. Авжеж, вона знала, де розташована його ветеринарна клініка (адже вони з Вірним бували там неодноразово), тому вирушила простісінько туди.
Коли вона з’явилась у кабінеті Тихоненка, той робив щеплення кільком милим цуценятам. Ті цуцики, котрі вже пройшли процедуру, вовтузились у кошику, вимахуючи маленькими хвостиками, перебираючи міцненькими лапками і мружачись крихітними очками-ґудзиками. Спостерігаючи за ними, Володимир Андрійович лагідно всміхався, і Васька мимохіть усміхнулася теж. А потім вона розповіла Тихоненку про все, що сталось із Пра.
— Отож лікар сказав, що їй дуже потрібні ліки, — висновувала дівчинка. — Але вони страшенно дорогі. У нас таких грошей просто немає. Ми стільки й за місяць не витрачаємо…
— Я позичу тобі гроші, — мовив Володимир Андрійович, перевівши погляд із цуцика на Ваську. — Тільки за однієї умови…
— Тобто? — Василинка здивовано вигнула брови.
— Ти попрацюєш у мене практиканткою. По-перше, таким чином тобі легше буде віддати борг. А по-друге, навчишся чомусь новому і, сподіваюся, корисному для тебе. То що, згода?
— Згода! — аж підстрибнула від радощів Васька, простягаючи Тихоненкові руку для потиску — на знак згоди. Але той показав долоні в медичних рукавичках, тож довелося їй тиснути його лікоть.
Загалом, Василинка обожнювала бувати у ветеринарній клініці й дивитись, як лікують, а інколи й рятують тварин. Тому наступного дня, ледь дочекавшись останнього уроку, вона прихопила Вірного і помчала «на роботу».