Підійшовши до клініки, вона побачила на ґанку Тихоненка і жіночку з рудим котом на руках. Кіт глипав на всіх смарагдовими баньками і самовдоволено шкірився, гордовито підносячи вгодовану пику.
— Познайомтеся: Бешкетник! — оголосила його господиня. — Справжній шибайголова!
Промовивши це, вона опустила руде чудовисько на травичку, витягла з кишені гумовий м’ячик і жбурнула його вдалечінь. Тієї-таки миті кіт, немов за командою, зірвався з місця і дременув туди, куди полетів м’яч. Невдовзі він повернувся із м’ячем у зубах і, поклавши «знахідку» до ніг господині, вичікувально глянув на жінку — мовляв, кидай іще.
— Леле, невже коти вміють приносити м’ячики?! — ошелешено охнула Василина. А ветеринар лиш руками розвів.
— Чи бачили ви щось подібне? — запитала господиня Бешкетника з неприхованою хвалькуватістю в голосі.
— Ні, — щиро відказав Володимир Андрійович. — Уперше зустрічаю такого кота.
— А знаєте, чому він так поводиться? Бо довгий час перебував у гурті цуценят мисливської породи. Як-то кажуть, із ким поведешся, від того й наберешся… — Жінка знову підхопила Бешкетника на руки і притислася до нього щокою, а котисько вдоволено завуркотів.
— То на що скаржиться ваш мисливський кіт? На позір він цілком здоровий, — зазначив Тихоненко, оглядаючи пацієнта.
— У нього за вушком щось червоне, і він там постійно чухає.
— Ну ж бо, Бешкетнику, не бешкетуй! Я тільки подивлюся… — Лікар заповзявся вивчати котове вухо, а за кілька хвилин обернувся до Васьки: — Глянь сюди! Це звичайнісінька алергія — вочевидь, від котячого корму. Нічого страшного, вилікуємо! От що треба робити…
Допоки ветеринар виписував рецепт, пояснюючи господині Бешкетника, як лікувати кота, той крутився під Васьчиними ногами і солодко мурчав. Еге ж, попри розбишацькі звички, він був дуже ласкавим!
— Гей, мала, а ти знаєш, чому Бешкетник вуркотить, подібно до автомобільного мотора? — запитав Володимир Андрійович.
— Ні… — розгублено блимнула на ветеринара Васька. — А чому?
— Таким чином він спілкується з нами, людьми! За допомоги таких одноманітних звуків, утворених завдяки швидким-швидким коливанням голосових зв’язок, котик висловлює своє задоволення і вдячність чи, навпаки, неспокій і хвилювання. А ще вуркотіння є цілющим і для самих котів, і для людей, адже воно вгамовує біль. Уявляєш?
— Овва! — зачудовано вигукнула Василинка.
— Ти йому подобаєшся! — всміхнулася господиня Бешкетника, забираючи кота і прямуючи до виходу. — Коти дуже тонко відчувають людську душу, тож якщо мурчик вирішив заспівати тобі — ти дійсно гарна дівчинка!
— Ну, вітаю з першим пацієнтом, — вдоволено посміхнувся Тихоненко.
— Дякую, — відповіла Васька, а сама подумала: «Який чудовий сьогодні день!»
Наступним їхнім пацієнтом став крихітний песик породи чихуахуа, який потерпав через один невеликий, але серйозний недолік. Передні зуби в нього відросли так, що заважали жувати, тож їх належало підпиляти, інакше сірко невдовзі сконав би від голоду. Дізнавшись про це, господар песика страшенно розхвилювався, а коли пацієнта відправили на операцію — мало не зомлів і взявся відчайдушно витирати піт із чола.
— Принеси-но склянку води! — наказав ветеринар Василині.
Не допетравши, кому саме потрібна вода, Васька принесла склянку лікареві, але той кивнув у бік сіркового господаря:
— Та не мені, а отому небораці!
Василина попрямувала до приймальні, щоби віддати склянку дядькові, і той, щиро подякувавши, заповзявся розхвалювати свого песика:
— Вдача в мого Кузі — як у давньогрецького вояка! Ба ні, він справжнісінький бог! Попри невеличкий зріст, він уродливий, наче Аполлон, і грізний, як Зевс!..
Звісно, цим неймовірні звитяги та чесноти Кузі не вичерпалися, тож Василині довелося слухати і слухати дядька… аж доки операція з укорочення іклів не добігла завершення. Отоді вона збагнула, що робота ветеринара полягає не лише в лікування тварин, а й у вмінні співчувати їхнім господарям.
Невдовзі потому, як дядько з песиком пішли, гурт першокласників приніс лисенятка. Малюк був зовсім крихітний і безпорадний, тому Василині доручили годувати його теплим молочком (у Тихоненка на такі випадки зберігалася пляшечка із соскою). Це було приємно і якось… дивно!
Додому Васька поверталася щасливою. Такого цікавого й насиченого дня в неї ще ніколи не було, і вона передчувала, що це лише початок чогось великого і казкового.
Відтоді вона щодня зранку бігла до школи, ледь висиджувала нудні заняття, а тоді мов на крилах летіла до ветеринарної клініки. Увечері, переповнена новими враженнями, Васька мчала до Пра в лікарню і палко розповідала про все, що трапилося за день (щоправда, оминаючи трагічні випадки). Її оповіді виходили такими захопливими, що слухацька аудиторія швидко збільшилась, увібравши в себе всіх сусідок Дарини Миколаївни за палатою.