За його ж таки пропозицією, Васька тимчасово кинула навчання і зосередилася на роботі у клініці. Адже вибір нової школи, зауважив Тихоненко, — справа серйозна, і займатися нею слід разом із Дариною Миколаївною. Тож варто почекати, доки вона видужає.
На щастя, незабаром Пра оклигала, проте, за порадою лікарів, їй іще належало відновити сили в санаторії під Києвом. На той час батьки Васьки вже дізналися про бабусину недугу і переслали додому чималу суму грошей, тому Дарина Миколаївна вирішила взяти дві путівки — собі та правнучці. Дитині ж бо теж корисно відпочити в сосновому лісі й подихати цілющим повітрям, яке хочеться їсти великими куснями!
Василинка невимовно зраділа нагоді влаштувати собі осінні канікули поза містом, одначе зобов’язалася двічі на тиждень провідувати Вірного (якого Тихоненко тимчасово поселив у готелі при ветеринарній клініці).
Мандрівки до санаторію й назад, у Київ, виявилися для Васьки карколомними пригодами! Вона вперше подорожувала потягом сама-самісінька і почувалася казковою Алісою, що потрапила у Задзеркалля. Ти ніби вже не ТУТ, звідки вирушила, але ще й не ТАМ, куди прямуєш, — тобто десь у паралельному світі, а радше у просторі поміж світами. Коли потрапляєш у таке містичне місце, тобі просто необхідно проводити певні магічні ритуали. От Васька і проводила… Однією з її забавок було ворожіння на квитках: купуючи квиток, вона дивилася, які на ньому цифри, і якщо три перші і три останні збігалися — вважала, що день складеться пречудово. Іншою забавкою було ворожіння за ґудзиками на пальтах пасажирів: парна кількість ґудзиків пророкувала щастя, непарна — ну… самі розумієте. А ще Васька полюбляла складати номери автівок та автобусів, що проїжджали повз.
Відчуття казки додавали ще й краєвиди за вікном потяга — адже вони геть відрізнялися від того, до чого Васька звикла у Києві. Зі свого «паралельного виміру» вона спостерігала, як за склом миготять барвисті ліси, небесно-блакитні річки, видолинки й хатинки, і мимоволі поверталася до загадки буддистського ченця. ХТО Я? — відповідь поступово вимальовувалася за вікном:
— Ота маленька річечка — я! І ялини в яскраво-зелених сукнях, і жовто-червоні клени — також я! І ставок, і хлопці з вудками — знову я! І кумедне цуценя, що ганяється за власним хвостом, — це я! І тітонька з банкою молока на узбіччі — я…
Санаторій, де вони відпочивали із Пра, розташовувався в самісінькому центрі мальовничого селища Ворзель. Тож Василинка з ранку до вечора гасала надворі, а в перервах проходила різноманітні процедури — кумедні та приємні. Як-от, перлинні ванни, коли ти лежиш у воді й почуваєшся гілочкою в озері, бо твою шкіру лоскочуть перлинні бульбашки… Після такої насиченої програми Васьці дуже кортіло сісти із Пра на ліжко і просто потеревенити про те про се.
Зокрема, Василину дуже цікавило, хто такий Бог. У її голівці купчилася сила-силенна запитань, але вдома на відверту розмову із Пра постійно бракувало часу. Натомість у санаторії часу було вдосталь, тим паче Дарина Миколаївна прихопила із собою образок Божої Матері, з яким ніколи не розлучалася, ба навіть щовечора розмовляла пошепки. Тож, зібравшись на думці, Васька все-таки зважилася спитати:
— От у дорослих є свій Бог, еге ж? Його звуть Ісус Христос… А діти мають Бога? Маленького, як вони, і доброго?
Пра лагідно подивилася на дівчинку і відказала:
— Усі ми — і дорослі, і маленькі — дітки для нашого Бога. Він дбає про всіх і любить усіх однаково.
— А ти бачила квітник на центральній алеї? Там такі чудові квіточки!
— Авжеж! Це японські хризантеми, і вони дійсно дуже гарні, — посміхнулася Пра.
— Мені здається, що квіти в Бога виходять кращими за людей… — зітхнула Васька, але тут-таки квапливо затулила вуста долоньками, налякана, що бовкнула зайве.
— Інколи я теж так думаю, — гмикнула Дарина Миколаївна. — Проте людині Бог подарував дещо, чого немає у квітки, — можливість змінюватися!
— Таж рослинка також росте і змінюється? — не второпала Васька.
— Це лише зовнішні зміни, розумієш? У квітки немає волі, щоби вибирати, якою бути, — доброю чи лихою. А ми, люди, за бажання можемо стати будь-якими.
Ці слова нагадали Василині про Ілонину зраду, і вона ледь не заплакала.
— Чому ж тоді не всі вибирають добро? — схлипнула вона. — Візьмімо хоча б Ілону. Вона два роки ходила зі мною в садочок, п’ять років — до школи, а потім ні сіло ні впало заявила: «Принцесам у нас не місце!» Хіба так можна?! Чому люди бувають такими… несонячними?!