— Ге, либонь, так їй легше жити, — стенула плечима Дарина Миколаївна. — Таж довкола тебе чимало і сонячних людей! Згадай: Володимир Андрійович, Гаврилівна, Пампушка, Полководець… І це лише ті, кого ти добре знаєш. Насправді гарних, сонячних людей значно більше, ніж поганих і темних, просто їх не завжди розгледиш. Адже щира доброта не виставляє себе напоказ і не хизується собою…
Уночі, коли Пра заснула, Васька за її прикладом опустилася навколішки і заговорила до Бога:
— Любий Боженько, у мене є одна пропозиція: я віритиму в тебе, а ти — в мене, гаразд? І оскільки я в тебе вірю — будь ласочка, будь ласочка, виконай одне моє прохання: нехай усі, від моєї прабабусі до сірків-безхатченків, завжди будуть щасливі! Хоч я й не знаю, чи є в мене душа, — все ж інколи вона поболює… А ще допоможи мені стати гарною людиною. Я дуже-дуже цього хочу! Допоможеш? Напевно, і я колись тобі прислужуся?..
Зима, як завжди, прийшла раптово. Проте, на відміну від попередніх зим, вона була неймовірно пухнастою і щедрою на білий лапатий сніг. Не дозволивши осені розрюмсатися колючими зливами, вона хазяйновито застелила землю білими килимами, вкрила дерева пухнастими ковдрочками, розфарбувала вікна вигадливими візерунками, а гілля оздобила яскравими снігурами. І все це вона зробила всього за одну ніч!
Василинка з радістю зустріла зиму й натхненно почала готуватися до Нового року. А потім додому повернулися мама з татом, у яких трапилася перерва між зйомками. Разом із ними до оселі Лісницьких прибула величезна торба подарунків і височезна сосна, що верхівкою могла би простромити стелю (якби та верхівка була залізна). Васька дуже тішилася тим, що зустрічатиме наступний рік із батьками, і завзято допомагала дорослим прикрашати деревце. Хатою кружляв бешкетний святковий настрій.
До Нового року лишалося всього кілька днів, коли раптом поштарка принесла Дарині Миколаївні листа…
— Міжнародний, рекомендований, — повідомила вона, простягаючи великого конверта. — Підписаний не по-нашому!
— Либонь, це вітання від наших мексиканських колег, — припустила мама, вихоплюючи конверт.
— Я знаю іспанську ліпше за тебе! — заявив тато, відбираючи листа.
— Гей, він підписаний англійською й адресований Пра! — вигукнула Васька, висмикуючи в тата конверт і віддаючи його Дарині Миколаївні.
Пра відкрила конверт, позначений зображенням червоного птаха з людським тулубом, і її руки чомусь затремтіли дужче від звичайного. Пробігши очима коротенький англійський текст, вона розгублено глянула на рідних.
— Що таке? Що трапилося?! — захвилювався тато.
— Якісь неприємності? — схопилася за серце мама.
— Ні-ні, все гаразд, — посміхнулася Пра, і її волошкові очі засяяли. — Якщо я правильно все зрозуміла, то навіть дуже-дуже гаразд. Просто несподівано… Справа в тім, що король Таїланду Рама Дев’ятий запрошує вашу донечку й мою правнучку, принцесу Василину Чумак, на свій день народження до столичного палацу.
Почувши це, батьки закам’яніли, як у грі «Морська фігура, завмри!», і безтямно вибалушилися на Дарину Миколаївну. Вигляд у них був такий кумедний, що Пра мимоволі порснула.
— Цього року король відзначає ювілей — 85 років, тому і збирає своїх родичів по всьому світі, — пояснила вона.
— Король?! — зрештою заледве вичавив тато. — Що за король номер дев’ять? І до чого тут Василина?!
— Я з вами тут із глузду з’їду, — поскаржилася мама.
— Не треба нікуди з’їжджати, — посміхнулася Пра. — Адже її королівській високості необхідна твоя підтримка. Он яка вона спантеличена! — Вона пригорнула знічену Ваську до себе і, цьомкнувши в щічку, прошепотіла: — Я їм нічого не розповідала…
— То вони нічого не знають про Катрусю Лісницьку? — пошепки відгукнулася Василинка.
— Ні, — підморгнула їй Пра. — Я вмію тримати паузу. До того ж навряд чи вони би повірили.
Тут тато не витримав:
— Поясніть нам нарешті, що трапилось? І чому ми з мамою дізнаємося про все останніми?!
— А що тебе так дивує? — вигнула брову Дарина Миколаївна. — Ми так рідко бачимося, що я просто не встигаю розповідати вам про всі події Василининого життя!
— То як мені тепер звертатися до рідної доньки?
— Можна просто — Ваша високість.
Василині в голові не вкладалося, що її запрошено до чужоземного палацу, на гостину до королівської рідні, — і від того голова почала паморочитися. Страхітлива пташка Гаруда з людським тулубом (символ Таїланду) закрутилася перед очима, і Васі здалося, що чудовисько каркає їй у вухо: «Хто ти? Хто ти? Хто ти?» Вона аж притисла пальці до скронь, щоби припинити оте нав’язливе каркання…