— Ну, Ярослав Галич. А тебе?
— Василина Чумак.
— От и познайомилися. Отже, вирішено! — навперейми загаласували восьмикласники.
— Ге, так нецікаво. Надто просто, — знагла пробурмотів інший хлоп, що доти сидів ні пари з уст.
— А як? — з підозрою глипнула на нього Василина.
— А так! Переможе той, хто вночі пробуде на цвинтарі цілу годину. Та й не просто пробуде, а перетне весь цвинтар! Не впораєшся із завданням — купуватимеш переможцеві плеєр.
— Годиться! — квапливо погодився Ярослав і тут-таки віддав наказ: — О дев’ятій вечора зустрічаймося на вході до Байкового. Ви всі — свідки!
— Чудово. Тож о дев’ятій збираймося коло цвинтаря, а о десятій виходьмо звідти. Вони — свідки, — рішуче кивнула Васька.
— Овва… — здивовано покосився на неї Ярик.
Отож рівно о двадцять першій годині зграйка хлопців-підлітків і дівча з початкової школи стрілися біля центральної брами Байкового цвинтаря й одностайно зиркнули на годинники, щоби засікти час початку й завершення випробування.
— А як ми дізнаємося, що ви дійсно перетнули весь цвинтар, а не ховались у кущах недалечко від входу? — спитався худорлявий парубок, котрий за відсутності Ярослава почувався ватажком.
— Нехай принесуть що-небудь із могили чи склепу… — запропонував огрядний восьмикласник, і на останньому слові його голос зірвався.
— Гаразд, ходімо вже, бо незабаром западе глупа темрява, — зауважила Василина, зіщулившись од вечірньої прохолоди.
— Хіба тебе лякає темрява, Вогнику? — спробував був поглузувати Ярослав, якому також було незатишно, проте Вася пропустила його кпини повз вуха і зробила відчайдушний крок у прочинену хвіртку.
Ярик пішов назирці, а решта хлопців лишилися чекати коло брами, потай радіючи, що їм не довелося брати участі у цій небезпечній справі. Між тим їхній ватажок і його суперниця розійшлися від центральної алеї врізнобіч. Їм було й лячно, й цікаво водночас, адже сумовита краса старого цвинтаря заворожувала душу. Де-не-де, наче тіні, майоріли обриси пізніх відвідувачів, котрі провідували могили своїх рідних. Та поступово сірі сутінки перетворилися на щільну темряву, й обриси зникли. Оскільки ліхтарі на бічних стежинах не горіли, освітлювати собі шлях можна було тільки екраном мобільного.
Василина трималася стійко, хоча в животі у неї неприємно лоскотало. Аж раптом тишу розітнуло пронизливе виття! Від несподіванки Васька випустила телефон, і той, глухо гупнувши, зник у темряві кущів. Одразу потому виття залунало знову, та й так жалісливо, аж дівчинку взяли дрижаки. Їй закортіло негайно дременути навтьоки і віддати здоровилові кляту перемогу: нехай вона програє, тільки би не чути більше того страшного виття… Утім, попри переляк, Вася продовжувала йти на звук — ніби її тягнула туди якась потойбічна сила! Виття дедалі посилювалось, але вона йшла й ішла, відчуваючи, як волосся стає дибки, а зуби невпинно цокотять. Зрештою у сріблястому світлі місяця вона побачила… розпростане на могильній плиті тіло!
У Васиній уяві враз постали лячні оповідки Гоголя про панночку-відьму, про Вія та іншу чортівню. «ЗДІЙМІТЬ МЕНІ ПОВІКИ!..» Жах та й годі! А як було добре, коли Пра читала їй ті історії, а вона сиділа в кріслі, загорнута в теплий коц…
«Ох, бідолашна Пра! — подумала дівчинка. — Не побачиш ти більше своєї онуки… Тобто правнучки… І нащо я полізла на цей цвинтар? Нащо збрехала тобі, буцімто пішла робити домашнє завдання до Ілони?» Василині стало невимовно шкода і себе, і свою любу прабабусю, і через це в її очах забриніли сльози, погрожуючи ринути на щоки бурхливими потоками.
Тієї-таки миті розпростане тіло тяжко зітхнуло, зіпнулося на рівні й посунуло на неї. Здоровезне — вдвічі, а то й удесятеро вище за Ваську, — воно гарчало, підбираючись дедалі ближче. Дівчинка заплющила очі й заціпеніла, малюючи в уяві картину, як страхітливе чудовисько хапає її й тягне до підземного світу, де, за давньогрецькими міфами, царює жорстокий Аїд. Проте… спливла довга хвилина, а монстр не загарбав її своїми лаписьками. Він її лизнув! Васька з осторогою розплющила одне око й побачила просто себе химерну істоту, котра низала її допитливим поглядом. Тоді вона розклепила друге око, покліпала трохи, аби призвичаїтися до темряви, і… впізнала в істоті великого собаку! Вася полегшено зітхнула, аж тут із-під куща коло могильної огорожі вимогливо заграв загублений телефон. Дівчинка спробувала була намацати його у траві, та зась!
— Я загубила мобільник… — скрушно повідомила вона сіркові.
Пес покрутився й заповзявся сумлінно обнюхувати зловорожий кущ, який мовби зумисне проковтнув мобілку. Затим сірко пірнув у гілля — і вже за мить вигулькнув звідти з телефоном у зубах. Авжеж, він був дуже кмітливим!