— Дякую! — радісно видихнула Василина і кивнула песику, аби йшов за нею до брами.
Допоки вони крокували темною стежиною, зі слухавки лунав схвильований голос Пра:
— Васько! Ну скільки можна сидіти в подружки?! Негайно додому! Не змушуй мене… — тощо, тощо…
— Бабуню, я вже лечу, — тихенько пробелькотіла дівчинка, коли Дарина Миколаївна на мить замовкла, аби перевести подих. Ця тиха, сумирна відповідь так відрізнялася від звичної Васиної поведінки, що Пра не здобулася на мову, крім одного-єдиного слівця:
— Чекаю.
Тільки-но Василина вийшла зі цвинтаря — Ярославів гурт завмер із роззявленими ротами. Хлопців вразило не лише те, що дівчинка вчасно завершила випробування, а і її супутник. Собака, що трюхикав поруч із Ваською, був високий, худючий — наче кістяк, обліплений жмутами брудного смуху, — і дуже страшний. Тож восьмикласники перелякано позадкували, а сам Ярик, який прийшов за півгодини до Василини, знічено пробурмотів:
— Ти виграла, з мене плеєр.
Отже, наразі перед Ваською постало найскладніше завдання з усіх, що їй доводилося розв’язувати: треба було вмовити Пра залишити сірка. Загалом, прабабуся була доброю і не забороняла дівчинці тримати вдома тварин. Коли правнучка притягла одноногого голуба, якого поскубав дворовий кіт, Дарина Миколаївна мовчечки мастила зеленкою скалічену пташину лапку, ба навіть прилаштовувала до неї зубочистки, аби птах міг ходити. Поява черепахи також не спричинила сварок, оскільки тваринка повсякчас сиділа в акваріумі й нікому не заважала. Але собака! Іще й такий! Як пояснити Пра, звідки взялася ця істота незрозумілої породи і чому вона має жити в їхній оселі?.. Путньої відповіді Василина знайти не могла, тому вирішила просто викласти всю правду.
Звісно, спершу їй довелося добряче дістати на горіхи. Пра лютувала, наче скажений казковий буревій, що підхопив будиночок дівчинки Еллі й відніс аж до чарівної країни[1]. Вона навіть грюкнула кулаком по столу, перепудивши пса й загнавши його в коридор. Та на щастя, буревій під назвою «Пра» вщух так само миттєво, як і розпочався. Угамувавшись, Дарина Миколаївна підкреслено сухо запитала:
— Дай мені відповідь усього на два запитання. По-перше, якого лисого вночі було пертися на цвинтар? А по-друге, де ти надибала цього собаку?
Янгольським голосочком Василина повідала, що в парку в неї сталося непорозуміння зі старшокласниками, тому вона просто змушена була показати їм, де раки зимують. Цвинтар задля цього придався якнайкраще, оскільки вона ходила туди разом із Пра, тож, на відміну від своїх кривдників, відмінно пам’ятала розташування пам’ятників, склепів та стежин.
— Гаразд, — зітхнула Пра, а тоді вже м’якше додала: — А щодо сірка?
— Валявся на одній із могил, — пояснила Васька. — Бабуню, ти лише глянь на нього: викапаний кістяк! Либонь, цілий місяць макового зернятка в роті не мав!
— Ну, може, й не місяць, але напевно довго, — погодилася Дарина Миколаївна. — Треба дати йому води і крапельку бульйону. Якщо він з’їсть забагато, то почуватиметься ще гірше. Тільки не годуй його холодним, спершу розігрій!
Васька майнула готувати поживу для сірка, а прабабуся тим часом вийшла в коридор і, присівши на ослінчик біля пса, заходилася пестити його голову й широке чоло.
— То ти довгий час лежав на чиїйсь могилі? — запитала вона, зазирнувши в розумні собачі очі. — У тебе помер господар? Чи, може, господиня? — сірко всівся й подав їй лапу. — Далебі, я вгадала… Ох ти ж бідолашка! Таке горе пережив! Людина, без якої ти не уявляв свого життя, покинула тебе… Отакої! Ну добре, ходімо митися…
Укупі з Ваською вони вимили пса й витерли старим лазневим халатом тата Івася (він бо казна-скільки не користувався цим манаттям), а тоді нагодували горопаху. Потому Вася розстелила в коридорі свою дитячу ковдрочку, тож сірко любенько там умостився, згорнувся клубочком і негайно засопів.
Попри пізню годину, Дарина Миколаївна заварила чаю і запросила правнучку до столу. Посьорбуючи гарячий напій, вона врочисто проголосила, що сама даватиме імена всьому живому в їхній оселі. Адже так повелося ще відтоді, як на світ з’явилася Васіна мама — тобто Пра вибрала ймення і для неї, своєї онуки, і для правнучки.
— Щодо імен у нашій родині досі ніхто не скаржився, Василино Іванівно, — висновувала вона.
Одначе Василині на тому не залежало. Важило тільки те, що песик залишиться з ними.
1
Посилання на казку О. М. Волкова «Чарівник Смарагдового міста», головна героїня якої — дівчинка Еллі — була віднесена потужним буревієм, утвореним лихою чаклункою, до чарівної країни, повної дивовижних істот (як-от, живе опудало і залізний лісоруб, лев-страхополох, шаблезубий тигр, летючі мавпи тощо).