Що ж до Гаврилівни, яку знайомі називали Бабуня-Веселуня, то вона була найкращою подругою Дарини Миколаївни. Її карі очі пустотливо блищали, а «качиний» носик грайливо висувався з-поміж пружних щічок, не підвладних віку. Та й загалом у свої сімдесят Гаврилівна лишалася по-дитячому допитливою та енергійною жіночкою.
Отже, зібравшись за столом, усі заповзялися ласувати чаєм зі смаколиками, а коли трохи натовкли черевця — дівчата подалися до Васіної кімнати, щоби здійснити один потаємний план. Справа в тім, що Ілона вже довгий час умовляла подружку зробити татуювання менді[6], ба навіть купила задля цього хну[7]. Та оскільки Пра не схвалювала тату (та й будь-які оздоблення тіла), а засмучувати її Вася не хотіла — застосувати Ілонин хист ніяк не вдавалося… Утім, саме того вечора Василина нарешті зважилася на розпис (адже їй дуже кортіло звернути на себе увагу дотепного лікаря Тихоненка), тож її подруга отримала повну творчу свободу.
Тільки-но двері кімнати зачинились, Ілона розпочала готувати за інструкцією хну, а Васька, висолопивши язика, заходилася малювати на руці обриси майбутньої «татушки». Потому мисткині перейшли до розпису: Ілона наносила фарбу на лінії, прокреслені подругою, а Вася тим часом витирала ватною паличкою зайві риски. Подеколи отвір тюбика з фарбою закорковувався, і дівчатка прочищали його голкою, через що робота здавалася їм дуже марудною.
Урешті-решт тату було завершено — лишалося тільки оздобити його якимись коштовностями. Задля цього Василина витягла заповітну скриньку Пра і спробувала вийняти із прикрас кілька камінчиків. На лихо, здебільшого камінці трималися своїх місць дуже чіпко — і тільки одна старовинна брошка, подібна до листочка, погодилася віддати дівчатам частинку себе. Васька підчіплювала голкою зелені та прозорі камінці — й вони слухняно, один по одному, падали на паперову серветку, а Ілона брала їх і наклеювала на відповідні задуму місця.
Коли все було готово, Василина помилувалася розписом, а тоді закружляла кімнатою, змахуючи рукою, наче казкова Царівна-лебідь. Ілона захоплено дивилася на власний витвір, пишаючись собою, адже веселкове миготіння камінців на тлі рудого малюнка виглядало просто-таки фантастично!
Тим часом у вітальні лікар розважав сусідок власними «ветеринарними» оповідками. У його практиці накопичилася сила-силенна подібних історій, та й розповідав він ну дуже захопливо.
— Любий Володимире Андрійовичу, ми жадаємо почути вашу фірмову байку! — попрохала Дарина Миколаївна, щойно малеча підвелась із-за столу.
Задля заохочення вона підлила гостеві чаю й підсунула малинове варення, а Гаврилівна підклала йому в тарілку пирогів. Айболить лагідно посміхнувся у вуса й, охайно промокнувши їх серветкою, почав оповідь:
— Є в мене пацієнтка — кицька Глаша… — Ветеринар попестив рукою уявну тваринку. — Минулого літа господарі взяли її на відпочинок до Криму, ну а там, знаєте… Усяке буває… Тепле сонечко, лагідне море, запаморочливі пахощі в повітрі… Звісно, господарі розслабилися, втратили пильність, так би мовити… і проґавили, як їхня улюблениця загубилася! Отак-о… Шукали її, шукали, кликали-гукали — марно. Зникла киця, та й по всьому. Тож поплакали господарі, потужили і поїхали додому. Але спершу все-таки попрохали власників хати, де вони жили, повідомити, якщо Глаша десь з’явиться…
— Невже кішечка зникла назавжди?! — розпачливо зойкнула Гаврилівна.
— Помовчи! — суворо наказала Дарина Миколаївна, зрозумівши, що то лише початок історії.
Тихоненко хитрувато примружився і продовжив:
— Отже, минуло літо, господарі Глаші примирилися з утратою, ба навіть завітали до мене порадитись, яке кошеня їм купити. Схоже на Глашу чи геть інакше? Аж раптом… — Айболить розплився в посмішці, вмить уподібнившись до випещеного, вгодованого кота. — …Утікачка повернулася додому! Виявляється, тільки-но господарі поїхали з Криму, вона дременула їм навздогін і йшла доти, доки не дісталася рідної оселі! Її подорож тривала півроку, і за цей час вона подолала понад тисячу кілометрів, розбивши лапки і втративши частину хвоста!
Володимир Андрійович обвів слухачок тріумфальним поглядом.
6
Менді — розпис тіла хною; зазвичай являє собою сакральні індійські візерунки, кожен із яких має певне ритуальне значення.
7
Хна — рослинний барвник, виготовлений із висушеного листя лавсонії. Використовується для оздоблення тіла в Індії, Пакистані, країнах Африки тощо.