Якщо вже вам потрібен сувенір і згадка, краще піти в який-небудь «Жаблот». Там магазин менший, а людей більше. У тому «Жаблоті» не тільки ти можеш залізти у свою сумочку, а й містер, який так щільно обтирає тобі боки. Якщо в тебе сумочки немає, містер залізе у твою кишеню. Втіха тут єдина: як тільки ви переступили поріг цього магазину, хазяїн вас чесно про все попереджає, щоб ви до нього потім претензій не мали. Оголошення вивішують на найвиднішому місці:
«Дами і панове!
Тримайте свої сумочки в руках. А руки про всяк випадок у кишені!»
Гумор – на кожному кроці.
Але не тільки це в Нью-Йорку збиває з пантелику, а й широкий вибір товарів. Ви дивитесь на магазини й думаєте; добре, що їх менше на Хрещатику. Бо довелося б ще більше працювати в поті чола, заробляючи собі на хліб, а дружині на вбрання.
Переживаєте ви й ще за одне: «Чи можна цю силу-силенну товарів колись розпродати. До безглуздя багата країна на все, міркуєте ви і боїтесь вголос самі собі зізнатися. А даремно. Так, Америка багата. Я вже було майже полюбив Америку, подивившись на її багатство, на найкращі в світі магазини, хмарочоси, банки, музеї, парки, гарних і усміхнених людей, а коли пройшов через Сентрал-парк, де до тебе тяглися десятки брудних рук приречених на голод людей, дещо розчарувався. А коли потрапив у знаменитий на весь світ Бауері й почув такий ніжний і такий задушевний хораловий передзвін дзвіночків, які кликали на обід «Армії спасіння», моя любов опустилася буквально до нуля. А коли ще дізнався, що того дня конгресмени (щоправда, не всі, але, на жаль, більшість) вирішили все ж виділити трильйони доларів для підготовки до «зоряних війн», я повністю розчарувався в Америці. Знаю, у США більше розумних людей, ніж дурнів, але така сьогодні трагедія людства – злочинці штовхають світ до загибелі. Та я оптиміст: вірю, що розум візьме гору над згубою. Вірю, що інтелект більше не служитиме вандалам сучасності. Вірю, що розум в глобальному масштабі сьогодні рішуче візьме курс на порятунок людства.
Америка, як лихвар, усім позичає свої долари, і коли б вона жила тільки із самих процентів, то й тоді з голоду б не померла. Але чи вся? Ось у чому весь фокус. Усе багатство Америки – в руках у незначної купки людей. При іншій соціальній структурі з цього багатства користалися б усі вільні й незалежні громадяни Сполучених Штатів Америки, й оті манхеттенські решітки одразу б звільнилися від «Армії спасіння». А на місці Бауері можна було б поставити музей з кіноекраном і демонструвати фільм з титрами на кількох мовах світу про те, що колись, мовляв, тут стояла табором «Армія спасіння» Америки. Тепер її скоротили до нуля. В Америці настав золотий вік – для усіх.
Я за таку Америку. Але це вже, м'яко кажучи, пахне безтактністю з мого боку. Втручанням у внутрішні справи. Тут не перефразуєш гасла, що вивішуються у американських магазинах:
«Покупець завжди правий!»
Шкода, що подібного принципу не дотримуються на Хрещатику. Кожен з наших продавців – патріот. Тільки за це їм можна давати ордени й медалі, а не постійно погрожувати книгою скарг чи – у крайніх випадках – заявою до слідчих органів.
Я вже не кажу про усмішку – це найбільший дефіцит наших магазинів. Та, мабуть, і всієї сфери обслуговування. Звичайно, за невеличким винятком. Але якщо такий у нас виняток все ж є, то це не лише на якомусь традиційному параді чи виставці. І то добра прикмета – рано чи пізно всі до тебе люб'язно усміхатимуться. А поки що я із задоволенням відвідую виставки.
В Америці продавець завжди задоволений, навіть тоді, коли ви в його секції перевернули все догори дном і кинули на місці, не прибрали й – головне – не купили.
Потім, за годину-дві, я все ж повернувся до того магазину. Мені чомусь подумалося, що то стояв не продавець, а манекен. Тільки-но я переступив поріг і продавець побачив мене, одразу увімкнув свою посмішку й розтягнув її, наче гармошку, перед моїм лицем. Мені нічого не лишалося, як посміхнутися йому у відповідь. Я навіть впіймав себе на тому, що подобрішав, хоча раніше чогось подібного зі мною у магазинах не траплялось.
«Що ж,– сказав я сам собі, – усмішка за усмішку». І попрямував до цієї купи, де я порозкидав товари. Але її на тому місці вже не було. Чолов'яга, який тут катався по магазину на візку, підбирав розкидані такими вередунами, як, скажімо, я, товари і складав їх по секціях в купки. Я розізлився не на жарт і знову почав розкидати товари, як мені хотілося. Хай, мовляв, до мене підійде і врешті-решт зробить хоча б якесь зауваження. Гадаєте, я від них цього дочекався? Гадаєте, що я там учинив міжнародний скандал? Нічого подібного. Я купив там якусь дрібничку, призначення якої ми разом з дружиною та всіма її родичами намагаємося розгадати, однак що то за штука, так ніхто досі й не відгадав.