Щоправда, це стосується не всіх. Є люди, котрі давно позбулися печерних звичок. З такими ходити по магазинах – саме задоволення. Що б тобі не впало в очі, вони радять брати. Ви дивитеся на котрогось із них і думаєте, що він уже влаштувався тут на посаду рекламіста залежалих товарів і що саме дякуючи йому ще не оголосили на них файнел сейл. Такими людьми я незмінно захоплююсь. У мене досі зберігається кілька предметів, що викликають найкращі спогади про гуртову купівлю. Оригінальні речі. Шкода, що їх не беруть не лише наші комісійні магазини, але і скупочні, що, як відомо, скуповують усе за винятком хіба що живих їжаків.
Магазини в Америці, на мій погляд, – одна з найбільш налагоджених психологічно точних машин. Вчені інститутів громадської думки там даремно доларів не одержують. Я з приємністю, наприклад, дізнався, що кожен продавець будь-якого магазину, подаючи заяву про трудовлаштування на роботу, додає до неї розписку, що він сам особисто нічого у своєму магазині не купуватиме. Приємний папірець, хоча може бути написаний від руки. Думається, що нашій системі торгівлі не завадило б узяти й собі цей метод на озброєння. Виняток можуть скласти тільки вантажники гастрономів, оскільки в кожного з них у кишені диплом про закінчення вищого навчального закладу. Але тут я вже втручаюся в кадрову політику Міністерства торгівлі. Очевидно, на місцях видніше, кого у вантажники брати...
А ще в американському магазині я купив хустку. Мати просила привезти їй з Америки.
– Але українську. З френзлями. Червону. Словом, ту, що ми для японців продали, а вони тепер продають американцям.
Все це я ще міг на загально доступну для американця мову перекласти. Але оте слово «френзлі» я навіть не знав, як воно по-українськи правильно вимовляється. Як виявилося, саме з цього слова й потрібно було починати. Бо тільки-но почав кривлятися, як мила продавщиця зі слов'янськими рисами обличчя глянула на мене й сказала:
– Слухай, не мучся.. Кажи простіше, що тобі потрібно. Хустку з френзлями? Будь ласка.
Коли б мені такі слова сказала будь-яка продавщиця на Хрещатику і навіть, побачивши мене вперше у житті, почала тикати, я б не образився. Я б її розцілував, через прилавок, якби той прилавок не був завширшки з Панамський канал.
Чи треба далі казати, що в мене тоді відняло мову. І якщо я після цього ходив з перекладачем-поліглотом, то не тому, що не знав деяких нью-йоркських жаргонізмів, а тому, що боявся потрапити у незручне становище.
Ці конфузи мене спіткали на кожному кроці. Мені потрібна була куртка «Аляска». Син замовив. Але я її ніде в Нью-Йорку не бачив.
– Те, чого ти не знайдеш в Нью-Йорку, можеш знайти там-таки у наших колишніх земляків, у так званій Малій Одесі, – сказали мені досвідчені люди. – Але ми тобі нічого не радили.
Отож зібрався я в «Малу Одесу». Зібрався не сам – з моїм другом Аркадієм та його дружиною Галею, яка за паспортом в Америці проходила, як Аннет. Галя – немовби її домашній псевдонім.
Виїхали ми вранці. Він висадив мене за два квартали, скерував і пустив самого. І я пішов. Мені було цікаво, як тут влаштувалися наші земляки. Я йшов по вулиці, яка називалась дещо іронічно – Яшкін-стріт (чи не на честь Яшки-япончика?). Тепер цю вулицю перейменували на Малу Дерибасівську. Сам торговий центр я назвав би Малим Вавілоном. Тут усе було мале. Малі квартали, малі вулички, малі лавочки, малі назви, маленькі (в розумінні бідні) євреї (великі жили в центрі Менхеттену й Рівердейлі) і малі шашлики на малих шампурах.
Виріс я на Поділлі, у маленькому містечку, з якого після війни всі наші євреї виїхали. Тоді мати казала, що декотрі з них «поїхали в гості до Трумена». Я знав кілька єврейських слів і навіть фраз, але всі вони мені не могли знадобитись, бо належали до тих слів, яких навіть у талмуді не знайдеш. Але тут я раптом відчув себе як удома.
На Малій Дерибасівській куртки, дублянки висіли прямо над шашликами на виставлених з вікон великих палицях. Дістати звідти якийсь крам можна тільки з допомогою маленької пожежної автомашини з маленькою пожежною драбиною. Це дуже зручно й вигідно. Дублянки (чоловічі й жіночі) завжди підкопчувалися і незмінно мали належний товарний вигляд. Зроблено так для того, щоб ви могли їх роздивлятися тільки на певній відстані й не витирати своїх пальців (після шашликів) об їхні поли. І ще одне: украсти тут щось не вдавалося навіть гевалам із Гарлему, які частенько сюди навідувалися.