– Тут нема жодного найменування, – по-комерційному мовила вона, – американського виробництва.
– Зовсім нема? – у свою чергу здивувався я.
– Зовсім, – вона тицьнула мені ярлички: один, другий, третій, четвертий.. В очах побігли кола, як на електронній стрічці реклам, «Мейд ін Корея», «Мейд ін Китай», «Мейд ін Гонконг», «Мейд ін Тайвань». – А де ж американське?
Я відчув, що червонію. І цього разу, здається, справді за Америку. Мені стало соромно, як ніколи.
– Ти ж кажеш – найпередовіша країна у світі.
– Була, – здався я.
– Викручуєшся. Цікаво, що ти зараз придумаєш?
– Треба читати газети, дивитися телевізор. Америка на сьогоднішній день відстає...
– Я хочу знати, чого ти так почервонів? Скажеш, від своєї довгої промови?
– Я червонію за Америку. Мені соромно за американців, За чудовий і трудолюбивий народ. За енергійний, ввічливий, демократичний, дружелюбний, здібний, талановитий...
– Ох, ох, ох!!!
– Так, так. Ти не охкай. Я серйозно кажу. Кажу, бо мені сьогодні стає страшно, коли я задумуюсь, куди йде ця країна. Куди адміністрація, монополії, воєнно-промисловий комплекс тягнуть свій народ...
– А чого це тобі за них голова болить?
– Того, що сьогодні у світі все у взаємозв'язку. Чи розумієш це ти? Якщо сьогоднішня адміністрація втягне свій народ у безодню, то Америка в ту безодню втягне і нас. Вони сьогодні займаються тільки озброєнням. Вони роблять лише ракети, бомби й труни. Їм ніколи робити тобі цих пухових пальт. Їм нема вже кого скубти. Вони середнього американця вже обскубли до нитки. Скоро його голого пустять по світу.
– Якщо Америка не турбується про своїх громадян, чого повинен турбуватися про них ти?
Я не відповів. У кімнату забіг син. Я зрадів.
– Хелоу, бой! – гукнув до сина. – Збігай на шопінг і візьми, пліз, у Мюллера пива. Тільки бочкового, о'кей!
– О'кей! – відповів син і, довго збираючись, сходив по те пиво аж після обіду.
– Сенк'ю, бой! – посміхнувся я.
– Але пиво не Мюллера, – сказав син. – Сьогодні пиво продавав Мілер.
– Яка різниця, аби не кисле! Все о'кей, – випив я ковток. – Сенк'ю, синок!
– Пліз, ватербутер, – відповів син.
– Не валяйте дурня, – втрутилась дружина й мати водночас.
– А чи не пішла б ти і не принесла тарані, – сказав я.
– О'кей, бой! – похвалив мене син.
– Вчи, вчи! – сказала мати. – Побачиш, ким він стане, як виросте...
– Але це вчу не я. У мені ще живуть пережитки вчорашнього минулого, Я ж учора тільки повернувся із США, і ти б це могла зрозуміти.
Дружина мене все одно не зрозуміла.
– Тиждень без року побув, і вже по-нашому ні бельмеса, – зауважила осудливо вона.
Ні, що не кажіть, а жінки народ консервативніший, ніж ми з вами. Вони так швидко під вплив Заходу, як ми, не потрапляють. О'кей!
Через місяць я виїхав з Києва, щоб продовжити писати свій «Вавілон» у провінції, в тиші й самотності. Я спочатку працював у знаменитому на весь Союз (тепер, гадаю, і на весь світ) Немирівському будинку відпочинку. І ось якогось дня до нас прибув невизначеного віку, невизначених занять і професії чолов'яга. Його посадили поруч з моїм столиком. Як тільки йому визначили місце, він одразу глянув на мене і сказав:
– А в Америці не так. От коли я був в Америці, мені у перший день приїзду запропонували сісти біля вікна...
Цим він мені одразу не сподобався, бо мітив прямісінько на моє місце. Але цього йому, видно, було мало. В обід дієт-сестра робила обхід. Вона всім без винятку бажала смачного й питала, у кого які будуть претензії, пропозиції. Підійшла й до мене. Я настільки розгубився, що автоматично випалив: «Все о'кей!»
Той же чолов'яга зауважив:
– А в Америці не так. От коли я був в Америці... Так мене ще зранку запитували, з яким номером я обідатиму: 6-м, 10-м, 15-м.
Коли сестра пішла, він звернувся до товариша, якого посадили поруч нього.
– От коли я був у Ялті, мені одразу поклали серветки, як і тому он товаришеві, – показав він на мене.
– Зараз принесу і вам, – спалахнула від сорому офіціантка. Заодно, очевидно, і за мене.
– А в Америці не так. От коли я був в Америці, – вів далі він, не даючи взятися сусідові за ложку. – В мене на столі стояли: гірчиця, сіль, перець і хрін, хоча я й сидів на дієті.
Я глянув на свій стіл: на ньому стояв набір спецій, які він назвав. Я, не чекаючи офіціантки, переставив набір до нього.
– А в Америці не так. От коли я був в Америці, – сказав він мені, неначе цю фразу я від нього мав почути вперше в житті, – мені офіціантка цей прибор сама подала...
Так тривало кілька днів. І вранці і ввечері я чув оту фразу: «А в Америці не так». Я ходив з нею на прогулянку, до знайомих, у кіно, на концерт і на екскурсії. Я її поклав на ноти, почав наспівувати пісеньку на мотив «Коли б я був полтавським соцьким...». Словом, що я не робив, а тієї проклятої фрази позбутися не міг. Досить мені було її забути, як, прийшовши в їдальню, знову почув: