– Що саме? – перепитав я.
– Що ви в Америці вперше.
– Буквально всім?
– Ну, більшій частині нью-йоркського населення.
– Ви мене заспокоїли. Добре, що я ще нікуди не навідувався, а тільки проїхав з аеропорту імені Кеннеді до нашої місії, а звідси до цього готелю.
– Все одно! – Він хотів ще щось додати, але я зігнав йому ту фразу буквально з кінчика язика.
– Як наш готель називається?
– «Лайден гарден»!
– «Вишневий сад»?
– Приблизно.
– На честь Антона Павловича Чехова.
– Не думаю.
– А тут і думати нічого. – Тепер я сів на свого коника. Тим більше що він уже не підстрибував і трохи (так мені здалося) заспокоївся.– Антона Павловича ньюйорківці люблять. Не менше, чим, скажімо, Сєемюела Клеменса.
– Хто такий Семюел Клеменс? – перепитав він, і я в душі зрадів. Тепер я його притис до стіни.
– Ну, дорогий мій. Тричі бути в Нью-Йорку і не знати, хто такий Семюел Клеменс! Може, ви не знаєте, де місто Ганнібал?
Він зовсім розгубився і раптом зблід.
– Десь в Італії, – ледь чутно промовив він, і я подумав, що знову боїться, щоб і цих даних фебеерівці й цеерушники не записали.
– В якій Італії? Місто Ганнібал знаходиться у штаті Міссурі. А Семюел Клеменс – це Марк Твен.
Я дуже люблю Антона Павловича Чехова. Низький уклін американцям за нього. За любов до Чехова я готовий стати в будь-якому районі Америки на площі й почистити перехожому черевика. Але я не менше люблю й Семюела Клеменса – Марка Твена. Він ще сто років тому хотів, як справжній патріот своєї країни, щоб його батьківщина стала кращою, ніж вона є. А про вади своєї країни говорять тільки ті, кому вона не байдужа. Таким був Марк Твен. І йому мій низький уклін. За нього в будь-якому районі Америки я ладен американцеві почистити й другий черевик.
– Так би й сказали, а то все загадками...
– Але я не закінчив своєї думки. Чехова в Нью-Йорку шанують...
– Я знаю, – перебив мене співбесідник, щоб не пасти задніх.– На Бродвеї мало не щодня йдуть його п'єси, і в Нью-Йорку його ім'я носить одне видавництво.
– От бачите. Виходить, і готель на честь його п'єси. А от що тут є на честь Семюела Клеменса – я, чесно кажучи, не знаю. А письменник же чудовий. На місці американців я б не соромився, навпаки – гордився б.
Як на мене, то Марк Твен заслуговує більшої шани, ніж будь-який мільярдер Сполучених Штатів Америки. Але американці не дуже мріють про титули всесвітньовідомих сатириків. Вони віддають перевагу садибам, біографіям і мільйонам Вандербільдів, Рокфеллерів і Дюпонів.
Проте останніх двох речень я тоді вголос не сказав – боявся, що це вже втручання у внутрішні справи Америки. Хай там собі розбираються. Та якщо раптом прислухаються до моїх порад і вшанують трохи краще, ніж шанують дотепер славне ім'я Семюела Клеменса, то вважатиму, що й американці живуть не доларом єдиним.
Але повернімося у готель з чарівною назвою «Вишневий сад». Мій колега сидів на дивані умиротворений. Я мав щастя насолоджуватися спокоєм товариша і навіть ділити це почуття навпіл. Хай уже його буде зверху. Мені ще з ним працювати й повертатися додому. Чи варто ламати списи за якогось американця, якщо він навіть здобув усесвітнє визнання?
– Тепер уже можна говорити. Ви, сподіваюсь, добре потрусили мізки тим підслуховувачам, – похвалив його.
– Я їм завдав жару, – без удаваної скромності гордо відповів він.
– У такому випадку я б хотів запитати вас, як справи з досьє?
Чорт забирай, від цього останнього слова в нього десь спрацювала невидима пружина. Не віриться, що вона вмонтовувалася в американський диван, але можу засвідчити будь-де і перед будь-ким, що його підкидало саме після цього слова, і з такою силою, якій би могла позаздрити будь-яка катапульта в сучасних реактивних літаках.
– Про це тут ні слова, – застеріг він. – Тільки на вулиці, – прошепотів на вухо. – Там я вам усе поясню!
Я заспокоївся. Він також. Хоча мені дуже хотілося, щоб він ще раз підстрибнув. Але колега пересів на стілець, і тепер я не був певний, що там є такі ж пружини, як у дивані.
– Досьє, – сказав він після першого американського сніданку, який ми витягли з вітчизняних рюкзаків, – у них давно на всіх нас є. Вони все про кожного з нас знають. Навіть який колір ваших очей.
– Але в мене колір очей міняється залежно від ситуації, обставини і положення корпуса тіла.
– Вони й це враховують, – твердо запевнив він мене, бо йому, бачте, це було відомо. – Вони знають навіть те, чого ви самі про себе не знаєте.
Я йому вірив (а не вірити не міг – він же не вперше в Америці) і тому одразу з усім погодився. Хоча й сказав: