– Гаразд. А от звідки вони знають, що я містер такий-то, – як мене портьє назвав?
– Я ж вам пояснював: у цьому готелі, як, до речі, і в інших готелях, кожний третій... (йому здалося, що він трохи переборщив, тому більшу цифру збив на меншу) кожен другий – працівник фебеер. В кишені агента ваша фотокартка, й не в одному примірнику, Й не одного розміру, і не лише в анфас, але і в профіль. А щодо прізвищ, то їх в готель подав наш генсек.
– О господи! – зітхнув я.– Як усе просто. Ви мудрий чоловік! – Я не утримався, щоб не похвалити колегу.
Він не заперечував, і я подумав, що ще й до біса скромний. Мені було приємно мати справу з такою людиною. Та ще й далеко від рідного дому.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 5
Шедеврів у світі чимало. Їх творили Гомер, Вергілій, Овідій, Рембрандт, Тіціан, наші вітчизняні класики. Але на подібне до того, що створив комісар поліції міста Нью-Йорка, не спромігся жоден з названих і не названих авторів. Це, скажу вам, воістину правдивий твір. Твір, якому можуть позаздрити найкращі реалісти світу, в тому числі і автор цих рядків.
Скажу більше: видавництво, яке випускатиме у світ «Вавілон на Гудзоні», могло б як безкоштовний додаток видати окремим випуском шедевр комісара поліції, друкувати окремою брошурою на 6 мовах ООН) і дарувати тим, хто збирається до Нью-Йорка. Повірте мені, там цей шедевр став би кожному туристові і другом, і порадником. Не зашкодить він і кожному, хто прагне вважатися літературно освіченою людиною і тяжіє до збирання раритетів.
Розділ V. ШЕДЕВР
У місії Української РСР на кас чекав не тільки по-справжньому королівський обід. Більше враження справило повідомлення про те, що до нашого приїзду там пролунало 400 телефонних дзвінків – один вагоміший за інший. Америка любить контрасти й розваги, і в цьому випадку вона лишилася вірною собі.
Жодного з тих дзвінків я б не назвав тим словом, що в німців називається «фройндшафт». А втім, самі посудіть.
Зміст кожного дзвінка був ясніший, ніж сонячний день на Манхеттені. То були одверті погрози: одного з дипломатів підріжуть (найкращий варіант за умови, що при доброму лікуванні будуть певні шанси вижити); другого уб'ють (зовсім нікчемний варіант, але зате чисто американський стиль); викрадуть дружину дипломата (варіант суто італійський, але тут невідомо, кому пощастить); і підкладуть магнітну міну під автомобіль нашої місії.
Я одразу вирішив не сідати в автомашину.
Життя – це рух. А рух – це життя. Тим більше що до 42-ї стріт на Іст-Рівер, де розташувалася штаб-квартира ООН, рукою подати, й ноги в цій справі – надійна річ. Особливо коли вони належать спринтерові на короткі дистанції, який їх пересікає з швидкістю кулі, випущеної з 3-ї авеню на 5-ту. Та мене відмовили. Мовляв, у США ходять тільки бідняки і, чого доброго, перехожі ще можуть як рівноправного заплювати. Люди, котрі поважають себе, їздять на кадилаках і роллс-ройсах...
Я себе поважав. Більше того, любив. Особливо вранці, коли треба було сідати в авто. Але скоро помітив, що тут я не оригінал. Як тільки перед посадкою у мене розв'язувалися шнурки на черевиках, вони розшнуровувалися і в інших. Намагався я заправити штанину в халяви чобіток – те ж саме робили й мої колеги.
Коли шматиною оксамиту наводив блиск на своїх штиблетах, його наводили й мої товариші по автомашині. Як я не намагався потрапити в автомобіль останнім з чотирьох, мені не вдавалося. Тут усі ставали джентльменами. Ні, таки правда – дурний приклад гірше, ніж епідемія грипу. Як би там не було, все минуло «о'кей», інакше вам ніколи не довелося б прочитати цих рядків, що здалеку нагадують любовну лірику, хоча дещо в спотвореному вигляді. Але в цьому нічого дивного. Більшість з них писалися на Тому Світі. Та ще й під дулом пістолета...
Словом, радів я м'якій посадці передчасно.
Такі дзвінки-погрози дещо охолоджують твою гарячу голову і примушують на життя дивитися з меншою дозою оптимізму. Принаймні без жартів. Отже для нас наступало чисто американське життя – без будь-якої перспективи й віри у завтрашній день. Я знав, що американці, які дали людству найбільшого гумориста в світі Марка Твена (це моя особиста думка), не позбавлені гумору й досі. Єдине, чого я не знав до приїзду в Нью-Йорк, то це того, що тут гумор занадто чорний. Я знав, що в цьому міст; чимало населення чорного. А от що гумор... Для мене це було такою ж несподіванкою, як відкриття Америки рівно через 500 років після того, коли до берегів її вперше підплив Христофор Колумб.