Одного разу мій приятель – відомий український радянський поет (прізвище просив не називати. Він скромний і до чужої слави не примазується – від своєї нікуди подітись) – по-приятельськи шепнув:
– Ти поїдеш до Нью-Йорка.
– Прямо зараз?
– Ні, днів через п'ятнадцять. Треба підготуватися.
– Що я повинен робити в Нью-Йорку? – У мене вже було якесь уявлення про Нью-Йорк, хоча дещо й туманне. Я чув, що в Нью-Йорку убивають, грабують, ґвалтують, що там панують корупція, мафія, найбільша у світі біржа на Уолл-стріт, що всі американці – чи майже всі, за винятком багатіїв – живуть у борг… – Що я маю там робити? Навести порядок, розподіливши багатство між заможними й бідними?
Він запитально глянув мені в очі, і я подумав, що не все сказав про Америку.
– Ти все жартуєш, а я серйозно кажу. Поїдеш у Нью-Йорк і...
– Але я завжди серйозно жартую. Ти ж знаєш. Я жартів заради жартів не люблю.
– Знаю. Саме тому й посилають тебе до Нью-Йорка. Тебе, а не когось іншого. Щоб ти і там виступив серйозно, без жартів.
Це було важче, але я йому пообіцяв:
– Жарти я залишу для жінок. Жінки ж люблять жартувати, і поки я перебуватиму по той бік землі, можна сказати, на Тому Світі, хай собі спокійно жартують. А взагалі – ніяких жартів.
А потім задумався: чи мені радіти, чи, навпаки, плакати? Про всяк випадок вирішив порадитися з дружиною.
– Ніяких поїздок. – По-моєму, вона була більше ніж серйозна. – Я теж дещо читала про Нью-Йорк і знаю, що таке Америка. У нас росте син, і я не хочу, щоб він лишився сиротою. – І після цього додала: – І ти не поїдеш до Америки. Хай туди їдуть інші.
– Але інші ж їдуть і повертаються живими.
Вона на все мала свої аргументи.
– Інші їдуть за обов'язками своєї служби. Вони добровільно вибрали собі професії дипломатів, а ти ніякий не дипломат...
– Такий порядок: від кожної країни, яка поважає себе, їде громадський діяч в ООН і представляє її як борець за мир і за свободу усіх народів і народностей...
– Ну-ну. Трохи нижче. Менше пафосу. Тобі ще не вручили дипломатичного паспорта, і ти дещо передчасно виступаєш...
Я, звісно, замовк, а вона вела далі:
– Сьогодні у світі така складна обстановка. Стільки розвелося повітряних піратів, цих терористів-флібустьерів...
– Ти мені не перебігай дорогу, – попросив я дружину. – Мені й так усе життя її хтось перебігає.
Проте я задумався: «Може, це й на краще, що я не поїду на Той Світ».
Мені пригадався випадок. Якось я запитав одну із своїх знайомих читачок ще не опублікованого роману:
– Слухай, ти мені приділяєш так багато часу. Так багато читаєш цікавого. Що ти кажеш своєму чоловікові, коли повертаєшся додому? Поділись досвідом, я нічого оригінального не можу вигадати. Завжди кажу: «Писав роман, друкував роман, шліфував роман». Це, по-моєму, дуже непереконливо звучить. Принаймні дружина завжди сумнівається і ніколи мені не вірить. А що кажеш ти?
– Невже жінці нема що сказати? В сучасної жінки стільки навантажень: у магазин збігай, у хімчистку збігай, у майстерню по ремонту взуття збігай, на базар збігай. Тільки й чуєш: «Принеси те, купи це. А того ти не купила? Скільки я тобі нагадуватиму?» І при цьому ви ще вимагаєте, щоб ми були вродливі, веселі і, звичайно, модно одягалися, хоча грошей віддаєте половину або зовсім не даєте. Сам же кудись постійно посилає.
Можливо, вона в чомусь гіперболізувала, але загалом мала рацію.
– Мій любить, щоб я була гарна і наймодніша. Це його слабість. Бач, він дуже хоче, щоб усі на його дружину задивлялись, казали йому: «У тебе така вродлива дружина, мені б таку – я їв би її десертною ложечкою, як торт». Був у нас телепень один такий. Все мені бісики пускав. Але ми з ним скоро попрощались.
– Гаразд, коротше. Що ти кажеш чоловікові, коли приходиш пізно додому? Для мене це важливо. Я теж повинен щось сказати. Сьогодні, через півгодини, що ти скажеш?