– Скажу, що була в ательє.
Коли я прийшов додому, дружини ще не було. Я спочатку зрадів – не доведеться виправдовуватись. Вона прийшла через годину. Дещо розчервоніла. Щоки аж пашіли. Здавалося, притулися – й обпечешся.
– Де ти була?
– А ти? – Вона вигравала час для роздумів.
– Я тебе питаю?!
– В ательє, – тихо відповіла вона.
Якщо вам хоч раз у житті доводилося бачити, як під час землетрусу відчиняються двері на всіх поверхах одночасно й з вікон вилітає скло, а ви якраз стоїте під тим висотним будинком, то напевне хоч приблизно зрозумієте мій стан.
– В ательє! – все ж повторила вона.
– Ти ж це повторюєш... с-с-с...
Я тільки просичав, слів не виголошував. Так що на місце тих крапок прошу ніяких непристойностей не дописувати.
– Але ти ж мене перепитуєш? Ніби не віриш? Я була в ательє.
– Можеш показати сукню? – про всяк випадок запитав я, щоб остаточно в усьому переконатися. Тепер мені потрібні були тільки речові докази.
– Яку сукню? Що ти вигадуєш? Я сукню шила минулого разу. А тепер костюм.
– Якого кольору? Тільки відповідай швидко.
– Темного кольору.
– Можеш показати?
– А чому ж? Я й приміряти можу. Щоб ти оцінив. – Вона це сказала так спокійно, що я у її голосі не відчув ніякої фальші. Артистка. Не інакше – артистка. У житті артистка, а на роботі зовсім не за покликанням працює.
– Ось тобі костюм. Ти подивись, як він мені пасує.
Цього вона могла й не робити. У мене в очах було й так темно без її темного костюма. Я себе втішав лише тим, що це майже стопроцентний збіг обставин. «У природі, як і в житті, все буває», – заспокоював сам себе. І все ж того вечора з моєї кухні навічно щезли, точніше розлетілись у друзки, кілька чайних і два столових сервізів, але в тому ніхто не винен.
Через день після того випадку мені зателефонували з Міністерства закордонних справ і попросили зайти.
– Вітаю вас! Ви – дипломат. Вам випала складна, але почесна місія, – саме так почав нашу розмову міністр закордонних справ республіки.
Можете уявити мій душевний стан, і якщо я тут цитую слова міністра у якійсь непослідовності, то тільки тому, що був трохи приголомшений (слово «трохи» тут зайве, але я попрошу редактора його не викидати). Можна навіть сказати трохи прибитий, не буде перебільшенням, коли сказати: добре прибитий. По-перше, в мене з пам'яті повністю вилетіли правила етикету. Що я повинен говорити? По-друге, я вперше на такій відстані бачив міністра, й досі тримав його руку, й не міг утямити, хто кого тримає у своїх руках: він мене чи я його? По-третє? По-третє, я тільки думав, що було б добре, коли б хтось із моїх найближчих родичів сидів у цьому залі й дивився, як мені сам міністр потискує руку.
У міністерстві мені все припало до душі: жести, рухи, посмішки, вимова. Усі тут якісь закордонні. Культурні. У кожного за плечима по десять і більше років життя в країнах різних континентів. Один жив у Парижі, той в Женеві, той в Нью-Йорку. Словом, народ – особливий. Найбільше мене приголомшило те, що всі розмовляли не по-нашому. Буквально всі! За невеликим винятком. За винятком тих, хто, очевидно, не збирався за кордон. Їх можна було зрозуміти. Мова – це як музичний інструмент: чим більше на ньому граєш, тим він краще звучить. Я сам розмовляю у себе вдома рідною мовою, удосконалюю свій стиль. Щоб він був як добре відполірований стіл чи, скажімо, табуретка. Щоб ніде ніякої зазубринки. Щоб де б ти рукою не провів – гарантія: скалку під язик не заженеш. От що я люблю! Інших стилів у роботі не визнаю. Інакше можна калікою стати, а можна й умерти. З моїм знайомим сталося щось подібне, але про це іншим разом.
– Спасибі, – подякував я міністрові. Він і далі тиснув мені правицю. – Подвійне спасибі. Ви мені сподобалися одразу. – Останнє речення було дещо зайвим, але з ким не буває? У вас хіба не траплялося такого? Вилетить якась фраза, і вже її не спіймаєш, а тоді місяцями червонієш, доки не забудеться.
При моїх останніх словах не я, а він раптом почервонів, І це мені ще більше сподобалося: прекрасна людина.
Потім міністр узяв мене за плечі. Я, здається, почав мліти від гордощів. Адже це вже вдруге за перший вечір. Тоді я ще раз пошкодував, що нікого немає з моїх, хай навіть далеких родичів. Сам про себе так ніколи не розповіси, як це розповідають про тебе твої близькі, особливо знайомі. Поза очі говорять одне, а в очі – інше, і... Їм завжди вірять більше, ніж тобі.
– Я вас запрошую на каву. – Міністр підвів мене до столу й запропонував сісти.
– Сенк'ю, – подякував я, бо вже з довідників знав, що американці своєї мови не мають, а поки що користуються англійською, і деякі знавці стверджують, що вдаються до неї не часто. А загалом у них там не все зрозумієш. Пишуть одне, читаєш – друге, а вимовляєш третє. Наприклад: пишуть Ліверпуль, читаєш – Лісабон, а вимовляєш Лондон. Дивовижна мова. Треба мати неабияку голову, щоб в отому всьому розібратися. Тепер ви розумієте, чому в Америці так багато неписьменних. У них (про це їхні газети пишуть, хай мені рука відсохне, оця, якою пишу, хай я надалі писатиму тільки лівою – навіть ногою, коли брешу, але це справді так) величезна частина студентів після закінчення коледжів і навіть університетів не вміє добре читати. Не вірите? Я вам і сам можу навести кілька прикладів. Ось вони: написано «банк», читаєте – «банк», а вас не розуміє жоден корінний американець. Треба, виявляється, вимовляти – «бенк». Читаєте: «сале», вимовляєте: «сала». Начебто наше українське слово «сало», тільки в множині, але треба «сейл».