Враження таке, що в американців не вистачає в алфавіті кількох літер. Позичили б у нас. Кинули, вдарили б об землю своєю гординею. Не кричали б на кожному перехресті: «Вибрана богом і створена людьми – ти, Америка! Багата, недосяжна, виняткова, ти, Америка!» І так щоранку. Я ладен уже в ці слова повірити, аби не убогість їхнього алфавіту і жебрацтво на вулицях та пограбування чи не на кожному кроці.
Це мій перший художній відступ. У мене їх попереду стільки, що ви їм і раді не будете. Але нічого не вдієш: такий мій стиль. Я від нього в захопленні!
Міністр свою каву випив, потис мені руку й на прощання сказав:
– До зустрічі в Москві.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 2
Переконаний, що не кожен з нас має щастя перелетіти Атлантику. Захоплююче, скажу вам, видовище. Особливо це відчувається після того, як благополучно приземлишся.
Тоді, коли я літав (це ви помітите із розповіді), ми вживали різні гарячі напої, які нічого не мали спільного з чаєм чи кавою. Я й досі не розумію, для чого ми все те робили, можливо, для того, щоб навіть над Атлантикою нам океан здавався морем по коліна.
Тепер дещо змінилися висотні краєвиди. Стали значно реальнішими. Але щоб уявити, якими вони були, автор люб'язно вас запрошує в салон нашого чудового авіалайнера і гарантує те, чого не може гарантувати жоден пілот світу – благополучної посадки в аеропорту імені Кеннеді.
Розділ II. НАД АТЛАНТИКОЮ
В Америку ми вилітали з чудового аеропорту Москви – Шереметьєво-2.
– А чи можна звідси потрапити прямо на Той Світ? – поцікавився я.
– Аякже! – відповів мені один із супутників. – Але спецрейсом. Раніше ми літали до Нью-Йорка прямо. Тепер такі рейси американці відмінили.
– Це погано, – сказав я.
– Звичайно, погано. Є певна незручність з пересадками в Монреалі. Але цього разу вам поталанило, – посміхнувся він. – Ви летите прямо туди. На Той Світ, як кажете ви.
– Дуже радий. Мені не страшно – я везучий і стану не лише першим у нашій родині, хто потрапив на Той Світ, але й першим, хто звідти благополучно повернеться.
Протягом дванадцяти годин наш літак легко нанизував хмари на свій обтічний корпус і проходив крізь них, як шампур крізь молоду баранину. Всі дивилися в ілюмінатори. Кожний думав про м'яку посадку в аеропорту імені Кеннеді, й мені не було чого занотовувати. Мене в салоні приваблював лише один живий об'єкт – це стюардеса. Викапана сестра відомої французької співачки Мірей Матьє. Вони, можливо, між собою й не були родичками, бо наша «міс Аерофлот», судячи з вимови, народилася за кілька тисяч кілометрів від Парижа, приблизно в районі Передєлкіна. Так що за місцем народження вони не були сестрами, але за зовнішністю могли зійти за близнят.
Мені хотілося з нею поговорити, зокрема про її родинні зв'язки з Мірей Матьє, аби хоча б чимось заповнити свій записничок (у крайньому випадку, її московською адресою) і таким чином розвіяти важкі думи, що гнітили мене своїм земним тяжінням. Але дівчина була така моторна, що перекинутися з нею бодай словом не вдалося.
За всю дорогу вона з'явилася перед нами лише тричі, як сонце, що ніяк не могло випередити нашого літака. Мушу сказати, що до Нью-Йорка йому так і не вдалося цього зробити. Воно весь час пленталося у хвості лайнера і ще над Америкою довго не опускалося з-над хмар, щоб переконатися, чи ми благополучно приземлилися. Щоправда, перед Шеноном, є такий аеропорт в Ірландії, сонце вирвалося дещо вперед, але радість його виявилась передчасною. Більше в лідерах йому не вдалося побувати аж до самого Нью-Йорка.