Втретє Мірей Матьє ощасливила наш салон (ці два останні слова я позичив у свого сусіда по салону), з'явившись з домашніми капцями в руках. Яке вони мали призначення під час польоту над Атлантикою, я, чесно кажучи, не знав. Навіть здогадатися не міг. По дну океану в них не підеш. Самі розумієте: незручно. По пляжу, якщо там берег дуже кам'янистий, сяк-так пересуватимешся. А от на дні океану навряд чи вони знадобляться. На білі капці в синю смужечку вони мало схожі. Словом, вона їх поклала перед нами й кудись щезла. Тоді з'явилася ще раз з оберемком таких самих, тільки дещо більших розмірів.
І лише після цього заходилася нас взувати, хоча сама була взута в черевички на високому каблучку, й від цього її стрункі ноги хоч і стомлювалися, але з точки зору естета, яким, думаю, був не лише я, вони тільки вигравали.
А коли нам подавала обід уже зовсім інша товаришка, я подумав, що ця, як і та «міс Аерофлот», обслуговує тільки спецрейси. Словом, експорт-імпорт. Адже, коли схочемо, теж можемо робити все зі Знаком якості, у такому випадку не обов'язково чіпляти його на товар. Воно й так видно. Шкода тільки, що все краще (я з «міс Аерофлот» не спускав очей) летить за кордон. Я себе, звичайно, теж відносив до цієї категорії. Особливо після того, як генсек (ми знову сиділи поруч) показав мені ярличок аерофлоту, на якому хтось червоними літерами ляпнув: «VIP».
– Ви знаєте, що це означає?
Я мовчки відповів, мовляв, не знаю.
– Вельми важлива особа. Ці літери дуже впливають на митниці. Особливо на американській.
– Я думаю, адже вони написані червоним. Колір червоношкірих їх дратує. Скільки, до речі, їх мільйонів?
– Кого? – не зрозумів мій сусід.
– Аборигенів Америки?
– Їх всього лише вісімсот тисяч.
– І треба ж. Так жорстоко винищувати корінних, Усі пришельці однакові, – сказав я. – Кожен норовить вогнем і мечем. А потім про це ще й книжку пише[3]. І не соромиться. А чого ж, коли комітет по Нобелівських преміях за такі романи ще й премії видає. Заохочує.
– Ви про що? – запитав мене сусід.
– Про долю аборигенів.
– Так. Доля трагічна. Усіх, чи майже усіх, аборигенів.
Сусід усе знав, і я йому повірив на слово, не вдаючись до американських довідників. А втім, ні довідники, ні путівники чомусь про корінне населення нічого не пишуть. Привчають приїжджих до думки, що індіанців як таких уже нема. Є стопроцентні завойовники. Або якщо є, то мертві. Вилиті в бронзі. Вони всі в пам'ятниках, у стелах. Кожному зрадникові свого народу завойовники завжди ставили великі пам'ятники. А тим, що не стали пам'ятниками, укорочували пам'ять, перелицьовували історію на свій лад.
Скільки було, скільки лишилося, скільки переписалося, змінило імена, нікого це не цікавить. Американців цікавлять тільки гроші, а не якісь там червоношкірі, чи жовтошкірі, чи будь-які інші аборигени.
Після Шенона (Ірландія) нам подали обід. Він мені не смакував. Я сказав про це своєму сусідові. Той так на мене зиркнув, що, здавалося, спопелив своїм поглядом.
Я став маленький, як гном.
– Наші страви кращі! – промовив я і відсунув од себе тацю. Він ще раз на мене глянув і в тон мені сказав:
– Набагато кращі, – але жувати не переставав. Тоді витер губи салфеткою, пережовував засмажену креветку в тісті, і йому в голову раптом пальнула думка:
– Але ці креветки не американські!
– Не американські. А чиї ж вони?
– Ірландські.
– Це того невеличкого народу, що воює з англійцями за свою незалежність?
– Того самого.
– У такому разі я із задоволенням пообідаю. – І, підсунувши тацю ближче до себе, покликав: – Стюардесо! Віскі! Але прошу шотландське. Від американського у мене живіт болить.
Протягом перших двох годин польоту після різних порад, консультацій ми сиділи й спокійно їли і ковтали віскі. Особливо останнє, бо кожний у душі вважав, що коли вже падати до тих проклятих акул, то краще до певної міри в заспиртованому вигляді. Бо хтось із майбутніх колег запевнив, що отой свисток стюардеси – все одно що знамените кадило, яке нікому ні в чому ще не допомогло. А чарка віскі чи коньяку, вилита у твій шлунок, – найкращий захист від акул. Словом, якщо тобі раптом захочеться порозважатися з акулою і котрусь з них догнати, то як би ти не намагався схопити її за хвіст, тобі це не вдасться – неодмінно втече.
Тому ми добросовісно, всі без винятку (навіть ті, хто на землі скаржилися на печінку) налягли на склянки, як на весла. (Так тоді було). Може, порівняння не зовсім вдале і дещо перебільшене, але погодьтесь, що коли ми приземлилися (забіжу наперед, в аеропорту імені Кеннеді), то кожному з нас океан уже здавався морем по коліна.
3
Автор має на увазі, очевидно, книжку Г. Сенкевича «Вогнем і мечем», за яку той одержав Нобелівську премію.