Літак несподівано затріпотів крильми. Потім ліг на бік, що мені одразу не сподобалося, бо міцно прикувало до сидіння. Раптом щось підкотилося під горло, і ми пішли вниз з такою швидкістю, що деякі спортивні автомашини, якби вони захотіли з нами позмагатися, могли б залишитися тільки на старті.
Ми летіли між хмарочосами. Такого дива я ще ніколи у житті не бачив, і хоч було трохи моторошно, хотілося заплющити очі, але цікавість брала гору.
Раптом літак, наче м'яч, ударився легенько об землю. Тоді трохи підстрибнув і побіг на всій земній швидкості уперед. Він м'яко котився по капіталістичному гудрону нашими вітчизняними колесами, біг, як мустанг, до аеропорту, що мчав нам назустріч з такою швидкістю, що я подумав: чи не пора викидати гальмівний парашут?
У ці радісні хвилини приземлення мені навіть подобалися американські поліцейські в модних білих костюмах, які хизуються почепленими на піджаках бляхами і встромленими за паски картузами. Поліцейські хлопці стояли при кольтах, але без кийків. Я збагнув, що до нас кийків вони не застосовуватимуть. Це в їхню програму не входило. Вони не без цікавості дивилися на нас, а я з цікавістю оглядав їх.
Усі мої буржуазні пережитки тієї ж хвилини, як динозаври, вимерли. І утвердилося переконання, що вони ніколи в мені й не жили.
Пересівши з авіалайнера в автомобіль, ми одразу відчули, що тут значно спокійніше, ніж на висоті десять тисяч метрів та ще й над океаном, до дна якого теж не менше. І я чомусь подумав, що, стрибнувши навіть з такої висоти, одразу дна не дістанеш.
Панорама перед нами була грандіозна. Вузенькими вуличками (такий вони мали вигляд на фоні високих хмарочосів), розкресленими під учнівську лінійку, повзли довжелезні валки автомашин. Вони зблискували на сонці своїми елегантно вигнутими спинами, й здавалося, що досить вискочити на один з них, як можна буде по їхніх спинах-дашках пробігти у будь-який бік. Потік автомашин був суцільний. Створювалося враження, що вони не мчали, а ледь рухалися. Дашки цього потоку нагадували табун бегемотів, які спроквола пересуваються з одного місця в інше.
– Америка на колесах, – це перша фраза, яка спадає на думку, й здається, що вона точна, як аптекарські ваги.
Машини, машини, машини – і жодної людини. Здається, ви потрапили у місто, створене фантастами, де немає живих істот. Ви бачите тільки височенні – аж до хмар – будинки, що зблискують темно-синіми чи темно-зеленими суцільними, як одне велике дзеркало, вікнами, а поміж ними витягнуті до самого горизонту у три-п'ять рядів суцільні потоки автомашин мов безконечно довжелезні змії. Ці туди – а назустріч автостради, що містяться трохи нижче, несуть на собі таких же автомобільних, безперервних і безконечних, плазунів у місто. Вас охоплює жах. Машини витісняють людей?
Автомобілі вилітають на красиво вигнуті величезні мости, що нагадують вам смугастих спортсменів, які стоять у позі «мостик», голову перекинувши на один бік ріки, а ногами впершись у другий.
Коли очі трохи звикають до всього цього безконечного руху, ви дещо тверезіше, ніж в перші секунди, сприймаєте це велетенське місто й дивуєтеся:
– Скільки ж для цих автомобілів потрібно пального? Вавілонські ріки! Невже вони ніколи не пересохнуть?
Якщо довжелезний потік автомашин справді порівняти з плазуном, то цей плазун найбільше, мабуть, скидатиметься на нашого звичайного вужа з жовтими цяточками по боках. Саме таких цяточок на ньому виднілось найрясніше. Вужі повзли по три, а то й по п'ять в одному і в другому напрямку, ніде не зустрічаючись один з одним. Ніхто нікому не заважав. А по боках виблискували невеличкі жовті плями. Вони серед цього сірого потоку вирізнялися найяскравіше – це нью-йоркські таксі. Їх тут, у Нью-Йорку, називають «жовтою мафією». Ми влилися в потік автомашин і, здавалося, стали з ним одним цілим, нас несло уже в тому напрямку, куди мчить вся безперервна різнобарвна маса. Перехоплювало дух. Я все думав, чи ми зможемо коли-небудь вирватись з цієї маси й повернути, куди нам слід.
Мені важко все описувати, оскільки Нью-Йорк для мене настільки оригінальне місто, що описові не піддається. Таке почуття, ніби не вистачає слів для того, щоб передати перше враження від нього. Нью-Йорк треба не описувати, Його треба бачити. Нью-Йорк потрібно відчути усім своїм єством. Він одразу захоплює, приголомшує, кидає то в один, то в інший бік. І ти, вперше потрапивши в ці кам'яні джунглі, здаєшся самому собі маленьким, непотрібним і зовсім безпомічним, безсилим. Тут, як ніде, відчуваєш свою мізерність. Тут, як ніде, відчуваєш, що твоє життя таке ж дрібне й непомітне, як життя мурахи, що повзає під твоїми ногами. Хтось дивиться на ту комаху й переступає, а хтось – розчавлює. Все від чийогось характеру й настрою залежить.