— Ще трохи, і я б звалилася на землю! — пробурмотіла.
— Сядьте ближче. — І посунувся.
— Досить, досить, я вже закінчую. Ви гадаєте, що я буду цілу вічність терти вашу спину?
— Я був би не проти.
— Ні, ви подивіться на нього! — вигукнула вона дзвінко, як ото дитина, яка припинила плакати і дригати ногами. — Я думала, що ви строгий і похмурий самітник.
— Сьогодні виняток.
— Мені здається, що ви тут у своєму закутку спостерігаєте за всім, що діється навколо, і водночас щось потай роздумуєте про своє. Хіба ні?
— Можливо. Але сьогодні все не так.
— Це неправильно, що ви не розповідаєте.
Знову різко присунулась. Потім сказала:
— Ще трохи ось тут, і я маю іти.
Вона обернулася так, що тепер дивилася на терасу, і він бачив збоку її босоніжки і щиколотки. Відкриті босоніжки і засмаглі голі ноги без панчіх були від колін і нижче дуже худими. Ніяк не пасували до білого халата, який вкривав їй коліна. Ті щиколотки були більше схожі на щиколотки непосидючого і шкодливого хлопчиська.
— У якій частині Франції живуть такі люди? — запитав він і усміхнувся.
— Які? — вона теж усміхнулася і закинула ногу за ногу, при цьому русі пружини ліжка ввігнулися; її лівий босоніжок сильніше вперся в підлогу, і виїмка під їхніми тілами поглибшала. — На півночі.
— У Гаврі?
— Ні.
— У Калаїсу?
— Ні-ні. Не там, угорі! Правіше!
— Лілль?
— Нижче, нижче. Верден, Реймс, Седан. Це пан мав би знати з історії!
— Саме з Седана?
— Тепер ви надто цікаві, — лукаво сказала вона і підвелася.
А потім стала посеред кімнати, випроставши замащені руки.
— Здається, я вас добре обробила, — і надула губки.
Він поволі обернувся на ліжку, щоб не торкнутися подушки. Між тим вона вже підійшла до столика і схилилася над газетою. Мовчала і серйозно щось читала, немов чекала, аби її тепер залишили в спокої. Як того дня, коли прийшла перев’язати хустину.
Спочатку на газету опиралися лише її лікті, потім потроху наблизилися й зап’ястя. Вона зовсім не думала про те, що її зап’ястя масні і заплямують газету. Руки немов не належали їй. Немов усе в ній відбувалося за якоюсь простою закономірністю, так легко оминала вона всі обмеження, що їх виставляють суспільні правила. Він усвідомлював, що хоче, аби її зап’ястя ще довго лежали на газеті, навіть подумки немов попросив її, щоб вона залишила видимий відбиток своєї замріяної присутності.
— Табори смерті, — прошепотіла вона і підвелася.
Мовчав і дивився на неї лагідно.
— Ви були в Бухенвальді? — Кивком голови показала на газету.
— У самому Бухенвальді — ні, — сказав і посміхнувся. — В одному з його філіалів.
— Страшно... — прошепотіла вона. Потім здригнулася: — Чому ви всміхаєтеся? Ще й так байдуже сказали: «В одному з філіалів!» — За мить обернулася: — Мабуть, я розумію. Вам видаються дурнуватими ті наші вигуки «жахливо» і «страшно»? Правда ж, ви підсміюєтеся наді мною?
— Я усміхався лише до ваших рук, — сказав він.
Вона не могла збагнути його грайливий погляд, коли він дивився на її зап’ястя, які залишили плями на газеті. Тому сказала:
— Розумію, що ви буваєте жорстким.
І хитнула головою.
— Зараз мушу йти, — і кивнула: — До побачення.
— Зачекайте трохи. — Він сам не розумів, як до цього додумався.
— Що у вас іще болить?
— Кілька крапель сюди, — він показав на око.
Вона вирівнялася і прибрала серйозної постави.
— Ви питали лікаря? Справді?
— Так.
Вона усміхнулася і довірливо й м’яко додала:
— Пройдіть перед вечерею повз кімнату чергової. Добре?
Коли вона пішла, він почувався так, неначе людина, яка забула зачинити вікна, і вітер розкидав підлогою папери і заніс у кімнату подих незнаних лісів і стрімких скель. Перед вечерею, сказала вона, але кожної миті вже можуть подзвонити на вечерю! Справді, в кімнаті, яку розбурхав вихор, усі предмети стають пливкими й беззмістовними, бо їх забиває різкий запах землі. А замість відчуття холоду йому здавалося, немов навколо нього починала прокидатися літня спека; немов повертався реальний світ, якого він так довго уникав. І коли думав про це, йому здалося, що його гіпноз тривав неймовірно довго; відчуття, що табірний світ був лише певним періодом його життя, у той момент розхвилювало його, як неймовірне, відкриття.
Встав і поправив ліжко, підібрав покривало, розрівняв і розгладив. При тому мав невиразне, але приємне враження, що застилає чоловіче холостяцьке ліжко, на якому щойно відбулася інтимна урочиста мить. І той чоловік — це він, і водночас хтось, що тільки ще має прийти; але вхід у реальність насправді відбувся, та водночас усе було лише спогадом про дуже давнє бажання, яке знову ж таки є і відчутною дійсністю.
Він одягнув майку і подумав, що насправді все відбулося, немов у білій і теплій хмарі пристрасті, яку він ледь усвідомлював, але вона присутня в дотику їхніх тіл, у вм’ятині на простирадлі, в зміні її голосу, коли вона різко посунулася. Літо вкривало все навколо ореолом змовницької таїни. Але ж це таки було — сміх, грайливість і жарти. І саме ота вдавана байдужість до її близькості надавала зароджуваній пристрасті невинної природності.
Таким мав бути початок світу, подумав він згодом; майже непомітна пристрасть; потім усміхнувся, бо побачив плями від її легковажних зап’ясть на газеті посеред столу.
XIII
Вона була вже там; відчинила дверцята білої шафи в кінці коридора; ліва стулка її майже повністю закривала. Було видно лише щиколотки та маленькі ступні без шкарпеток у босоніжках.
Вона стояла навшпиньках і щось шукала серед скляних баночок і посудинок: достоту донечка, яка за маминої відсутності порпається в кухонній шафі.
— Десь тут має бути... — сказала замислено.
— Шукайте спокійно.
— Хіба ви не поспішаєте на вечерю?
— Ні.
Вона не дивилася на нього, лишень зосереджено продовжувала шукати.
— Щось я сумніваюся, що вам стара справді прописала очні краплі, — вдавано серйозно сказала вона.
— Сумніваєтеся?
— У зошиті панни Шатен не записано!
— Ага, так.
— Ну що, я вас підловила?
— Нічого подібного.
— Підловила!
— Десь три дні тому я питав лікарку, — усміхнувся. — Через те сьогодні й не записано в зошиті.
— І ви чекали всі ці дні?
— Атож, бо ці крапельки, — мов мертвому припарка.
— Хома невіруючий. — І вже була майже всередині шафи. — А ось ці точно допоможуть.
— Ці ваші — звісно.
— Ось вони, — сказала і кинула на нього лукавий погляд.
Стисла в руці скляну піпетку.
— Ну, присядьте ж трішечки!
— А може, вам дати табуретку?
— Ви не такий уже й високий! Ну, не смійтеся, бо закапаю вам рота, якщо будете так смикати головою! Зачекайте. Ще одну, — прошепотіла, коли він витирав хустинкою очі. — Як приємно бачити, що ви плачете. — І закрила пляшечку кришечкою.
— Мабуть, це й правильно, — сказав він. — Лише щастя мене зворушує.
— Очі у вас тепер будуть, як у риби, — додала вона, немов не чула, і сховала пляшечку.
У коридорі було тихо, з їдальні долинав приглушений шум голосів, люди водночас розмовляли і бряжчали мисками.
— Уже йду, ви багато часу витратили зі мною.
— Це мій обов’язок.
— А на вечерю ви, мабуть, теж підете?
— Звісно. Я швидко повечеряю, бо на мене чекає сестра!
Повернула ключ у замку.
Потім запитала:
— Ви підете на прогулянку ввечері, пане Субан?
— Так, — сказав. — А що?
— Ходімо з нами, — раптом запропонувала вона, немов зі свого далекого світу. — Якщо хочете, звичайно.