— Нам треба поспішати, Арлетто, — сказала вона.
Це було так, немов зненацька натрапив на засідку, що виявилася особливо згубною, бо її неможливо було передбачити.
— Хтось чекає на вас?
— Ні, це стосується наших зобов’язань! — вигукнула Арлетта.
Отакий її спосіб поведінки: трохи товариської балакучості, трохи вигаданих історій, подумав він.
Вона сказала:
— Після обіду прийшли до управительки американські офіцери і попросили, щоб увечері відпустили медсестер, бо вони влаштовують у своєму клубі танці!
— І Арлетта пропонує, щоб я пішла туди з ними, — сказала Жозефіна з вимушеною посмішкою, немов водночас питала його про пораду.
— Авжеж. Чом би й ні, — сказав він і гірко посміхнувся. Його охопила безмежна байдужість; немов раптом відчув себе неймовірно далеким від замріяної поведінки малої.
— По нас приїдуть на джипі, — додала Арлетта.
Вони були коло пам’ятника загиблим, а тому він зупинився.
— О, відпровадьте нас до входу! — вигукнула Арлетта.
— Я краще прогуляюся, — сухо сказав він.
— Ми б вас запросили, але їм потрібні лише дівчата, — усміхнулась Арлетта, і було видно, що її дотепність вдавана.
XV
Він ішов серед дерев, а морок дедалі більше вкрадався поміж стовбури й обережно огортав їх, мов легке повітряне море. Темна природа ніби позбавила його своєї прихильності. Відчував, що його тіло відлучили від стовбурів; незважаючи на темряву, він бачив свої ноги, що рухаються, і свої думки, що кубляться в голові. Але відігнав від себе той вражаючий стан свідомості, який в одну мить може розчленувати всі складові людського механізму; така мить — як тягарець у вщерть наповненій посудині, і достатньо лише краплини, аби рідина перелилася через вінця. Таким був той ранок у душовій, коли тримав у кулаці хустинку. І відігнав від себе болючу свідомість, закликав дерева на допомогу. А лісова темрява не хотіла йому допомагати; стовбури в мороці стояли кожен сам по собі, на віддалі, розрізнені. То був лише ліс, не здатний злитися в нескінченну і безособову присутність всесвіту, хоча в попередні місяці єднання з вечірнім лісом було плеканням спогадів про загибель, що була немов темрява без меж. А тепер він відчував, що звузив море темного і повсякчасного жахіття на пасмо світлого волосся. Можливо, якби не побачив її у джипі, йому б не було так тяжко. І коли вони поїхали, він не міг залишатися на тій дорозі, а мусив прийти сюди, до своїх дерев. Там, перед входом, вона сіла в автомобіль і помахала йому, мов та дитина, весело осідлавши дерев’яного коника. Добре, що джип відразу рушив і поїхав, мов чотирикутний звір на довгих лапах. Але та мить тривала достатньо часу, аби його вразити. Може, вона справді трохи звихнена; інакше як би вона могла, ні сіло ні впало, взяти його під руку у присутності сестри? Мала сновида, яка з розплющеними очима подорожує країною своїх дитячих казок. Але збуджене обличчя і волосся, що розвивалося в джипі, не мали анічогісінько спільного з довірливістю дитини, яка тримається за чоловічу руку, немов за батькову. А може, мали? А для чого ж вона його запрошує, коли нездатна ні до чого дослухатися, а потім просто міняє його на військовий клуб? І сміється в джипі, немов віднайшла формулу повного щастя! То був гріх супроти думки, що він полишив свій світ через таке трохи схибнуте дівчисько; тому й ліс не хотів прийняти його, і тіло його було чужим серед дерев. І тієї миті йому здавалося, що він жив у таборовому світі в туманні часи до свого народження, і тут на людській землі тепер не знає нікого, хто б визнав його своїм. Усе це через те, що тепер він не належить нікому. Вона його навмисне виманила з барлогу, а потім покепкувала з його нетямущості. А свій світ він зрадив, коли після вечері вирушив на побачення з відчуттям, що настав кінець його самотності. Навіщо він заздалегідь боронився від усіх образів, що могли б йому перешкоджати в новому переживанні? А тепер знову бажав лише того, щоб не почуватися відлученим від природи, бо тієї миті потребував сховку в темряві лісу і темряві ночі, щоб знову почуватися цілісним в атмосфері минулого. Не до снаги водночас бути чужинцем у світі смерті і чужинцем у світі людей. Ясність цього висновку його заспокоювала, він перевів подих і відчув, що ліс поволі послаблював свій опір. Так, він трохи втратив самовладання, надалі буде тверезішим. Все буде інакше, коли вона знову прийде зі своїми термометрами. Вона зустрінеться з його холодом, і він знову відчув себе в обіймах природи, відчув, що живе в ній, мов істота в материнському лоні, і її соки непомітно живлять його. Час від часу над ним десь ворушилися листочки і пурхав птах, на ті голоси десь дуже далеко відлунювала нескінченність і бриніла позачасовість землі.
Перед вестибюлем його корпусу пролунав дзвоник і на мить розбурхав ніч. Звідти він зовсім не скидався на монастирський дзвоник, а був схожий на якийсь інший, але не міг сказати, на який саме. Його кроки не розвернулися в напрямку корпусу, а продовжували свій шлях лісом.
Мабуть, чергова медсестра незабаром йтиме повз його палату і помітить, що він ще не прийшов. Нехай. Може, сьогодні вночі чергуватиме неквапливий Мішель, який легенько прочиняє двері і крізь білий отвір освітлює постіль кишеньковим ліхтариком. Стільки турбот докладають, аби людина лягала спочивати у визначену годину і швидко видужала, а потім знищують мільйонні людські маси. Який зв’язок має, скажімо, ця тиха дружелюбність французького лісу з країною смерті? Ця спокійна лісова спільнота шепоче про доброту, якої ніколи не зрікалася, з її віт віє ніжна впевненість, що не сталося нічого непоправного, і природа оберігає свою недоторканну чистоту. Та хіба він не досяг того, що може це відчувати, тамуючи оту атмосферу звідти? Хіба, коли йшов на побачення повз сторожку, не відкинув від себе силоміць образ табірних воріт?
Отже так, аби зберегти свою цілісність у тому втраченому світі, він свідомо хотів повернутися в його атмосферу. Лише один легкий порух — і вже відсуне завісу загубленого краю, що відразу оточить його. Наприклад, як того ранку, коли вони на світанку вийшли з товарних вагонів, якими їх привезли з Трієста. Тоді, опинившись перед великим фасадом і входом, над яким нависала олов’яна сірість пробуджуваного злодійського лігвища, вони зрозуміли реальність будівлі. Відчули, що на них чекає замкнене пристановисько з димарями і сходами, з дверима і туалетами, отже, їхня сеча вже не буде дзюрити боковими стінами гуркотливого потягу, а свої екскременти, загорнуті в папір, не будуть протискувати крізь залізні щілини вагона. Тому спочатку вони проходили крізь ворота, як ті нещасливці, котрі заблукали в крижаній ночі, а на світанку побачили почорнілі балки лісової хатини. Потім, вишикувані у шеренги, вони зупинилися на просторому подвір’ї, і в блідому світлі на фасаді перед ними з’явилися великі літери трьох чорних слів. Тоді їх накрив ще крижаніший подих, аніж той, що під час подорожі віяв від снігу. Той вислів про працю, яка звільняє, приносив передчуття порожнечі, усвідомлення облоги в атмосфері, пройнятій бездушністю. Нарешті їх пустили до середини довгої будівлі, де вони опинилися у величезній душовій, і їх охопило нуртування шаленого караван-сараю; замість таємничого крику верблюдів, пронизливого іржання низькорослих коней і гортанних криків берберських поводирів, над тупотом сотень ніг і шумом тіл, над гулом питань і відповідей лунали накази чоловіків у смугастому вбранні. Вони заміщали озброєних наглядачів, перейнявши від них їхні вирази і агресивний тон, але їм бракувало гарячковості, притаманної вигукам німецької людини. «Los!»[6] Бо швидкість є також ритмом страху. Отож він теж швидко стягнув із себе одежу, зняв взуття з ніг, які тільки почали зігріватися. Потім так само швидко мусив підставити голову цирульнику, щоб той машинкою зістриг йому волосся. Коли розставив руки, щоб швидкий Фігаро міг поголити волосся під пахвами, — аби не думати про себе, він озирнувся на інших засуджених. Ні про що не думав, його очі просто реєстрували безсенсові, ніби повисмикувані зі снів картинки. І лише коли бритва, немов скопило безтурботного каструвальника, запливла в пах, йому немов у тумані прояснилося, що йдеться не про просте зістригання волосся, а про те, що у маси голих тіл остаточно відбирають навіть будь-яку ознаку індивідуальності. Швидко і різко, наче то розлючені фірмани розкричалися на заспаних шкап, вершився не кривавий, але доленосний обряд, після якого всі новачки йшли міченими назавжди. Так що потім, коли разом із іншими став під один із душів, від яких над голою шкірою і оголеними черепами здіймалася благодатна пара, він не відчував гарячого струменя, що зливався на затерплі кінцівки, а подорожував очима від наготи до наготи і намагався збагнути сенс крапель, які відскакували від кулястих голів і скочувалися трапецієподібними стегнами. Були це білі тіла краських чоловіків, які на старість років стали рекрутами божевільної релігії. Були ці тіла незлобиві, незграбні, незвичні до бою з пошестю зла. Про це він думав і раніше, коли велика щітка з дезинфекційним розчином намазала його в поголених місцях і запекла потрійним вогнем, і саме тоді його думки полонили тіла селян, принижених до рівня худоби. Звісно, він намагався погасити полум’я і притискав долоні до вогню, що гриз йому пах і мошонку, а водночас відчував, як коло наготи Філіпа, і Пепі, і всіх, хто був для нього запорукою непохитності та міці, стає непоправно ранимий. «Los!» Бо цирульник виміщав свою злість і над постарілим тілом, яке, коли рука голяра сягнула його статевого органа, відсахнулося, але потім бритва все одно захазяйнувала в старечих заглибинах, швидка рука натягала член то праворуч, то ліворуч, мов зів’ялий еластик.