І в такому гарячковому ритмі треба було покласти одяг у паперовий мішечок. І, звісно ж, він намагався акуратно скласти свої речі, але швидко втрутилися чужі руки і рвучко зіжмакали випрасувану білизну. «Schneller, schneller»[7] — розлючено просичали вуста і нахилилися над його руками саме тоді, коли виймав із валізи вовняні майки, які йому прислала Мія до в’язниці. А оскільки у великій залі, мов на апокаліптичному ярмарку, віддавалося все, — від волосся і до взуття, так що тіло було нагим і гладеньким, мов тієї миті, коли з’явилося на цей світ, — його не вразило й те, що відібрали білизну та одяг. Він осиротів і немов спорожнів, бо залишився без Міїних послань на дрібних листочках паперу. Він сховав їх у складки чорного пальта, бо наївно вірив, що в ньому легко перебуде німецьку зиму. Вірив: навіть, якщо залишиться без усього, все одно вистоїть перед будь-якими випробовуваннями, якщо супроводжуватимуть його її слова, які означатимуть близькість її серця, всього її єства. А зараз він був, немов вирваний із землі живих, майже невагомий. І так він мусив вийти, опинившись разом із іншими в черзі перед бараком, де записували особисті дані. Голе тіло стояло на снігу, і крижане повітря сповивало його боки, пекло оголений череп, і здавалося йому, що його поглине відчуття нереальності. Легенький вітерець перетворювався на гострі голочки, які намагалися повстромлятися в тім’я, йому здавалося, що свідомість випаровується з нього, мов та пара, з якої вони повиходили на лютневий сніг. Тримав у руці хустку і в ній згорток з Міїними цигарками, які ще в нього залишилися. Зовсім дрібний згорточок. В останню мить перед душем він урятував його і тримав, притиснувши долонями до грудей, немов захищаючи таким чином останній подих життя. Так він топтався на витоптаному снігу, щоб не віддатися крижаному ніщо, а щодо згортка — розумів, що в інших не залишилося навіть такого мізерного спогаду про людський світ. І з цим Міїним дарунком, що його судомно стискав у руках, коли сутулив плечі, аби врятуватися від пронизливого холоду, намагався уявити її образ, але її риси розпливалися, і йому не вдавалося їх зібрати докупи. І ось він уже перед столом, а протяг, що шугав між дверима з обох боків, віяв з одного в інший кінець світу. Потім коло дверей швидка рука вихопила з купи зелені італійські пумпаріце[8], коротку цивільну куртку і дерев’яні ступаки. І стадо голяків почав підганяти згубний ритм: «Los, los!» І під скандування того ритму він одягнув штанці і коротку майку, на ходу застебнув штани, бо стадо вже збиралося виходити. Ліва рука притримувала штани за пояс, а права, в якій тримав маленький згорток, намагалася застебнути курточку, щоб захистити шию і груди. Ступаки топтали сніг, поки не зупинилися поміж двома бараками, так що ноги вишикуваних шеренг стояли в снігу; холод, що віяв з невичерпних закапелків погибелі, проникав крізь благу одежину на спині, в’їдався в щиколотки, де закінчувалися шкарпетки, в колінах проникав під штанини. Як довго стояли? Час заморозився, та й його думки затерпли. Все перетворилося на біле і нерухоме ніщо. Врешті настало те, що йому в дитячі роки під час фашистських погромів передвіщав підсвідомий страх. Порожнеча, яка не має ні початку, ні кінця. Глуха вічність. Безглуздя, яке тепер то концентрувалося, мов розпечена голка, що пронизує мозок, то розпушене, розгорнуте, невимірне, як напад холоду, облягало його зусібіч, і людина хотіла б мати безліч долонь, щоб ними закрити незахищене тіло. Доля без рамок. Незахищене ядро без шкаралупки. І тепер без усіх додаткових приналежностей, які зазвичай супроводжують людину на шляху до остаточної тиші. Все зайве залишилося в паперовій торбинці.
Білизна, яку могла вибрати лише Міїна рука. Товсте пальто з часів, коли мучився над теологічними книгами, з яких Мія підсміювалася, а пізніше воліла не згадувати ті свої незугарні жарти. Все у великій торбинці з коричневого паперу. Там і шерстяні шкарпетки. Там і пуловер. У поїзді він не хотів закутати ними ноги, щоб не бути непоштивим до них. Хто знає, чи він ще їх колись торкнеться. І в паперовій торбині залишилися рядки її листів з усією їх розтерзаністю. Бо її гармонійна впорядкованість була лише про людське око, для короткозорих очей. У торбині всі їхні зустрічі в затемненому місті. Прогулянка з Ядранкою і роззявлена пащека рубінової напівпрозорої риби в акваріумі. Мерехтливе попелясте море. Приречений на німецькі черевики берег. Потім поїзд. Акації вздовж залізниці. У великій паперовій торбині ще й маленький причал. І дерево хурми з плодами кольору світлого оніксу. І сосна, якій пориви бурі зігнули стан. А він і далі стояв і притискав лікті до тіла, щоб перекрити шлях баварській зимі. Він був сам. Уже не відчував, що коло нього шеренги. Було йому так, наче навіть те зернятко тепла, яке весь час беріг у собі, розтопилося, мов сніжинка на долоні. Порожнеча була навколо нього і всередині нього. А тоді в кінці вишикуваних рядів хтось зупинився, прямувавши до сусіднього бараку. Він його не бачив, але за якийсь час рядами пройшла звістка, що рано чи пізно вони потраплять у бараки, а це чекання — не найгірше зло, бо колись над такими новачками виливали відра води, над голими, звісно, так що вони перетворювалися на крижані статуї. І ще хтось розповів, що у тих, що мають доступ до їхніх паперових торбин, можна з-під поли купити пару шкарпеток чи навіть пуловер. Пачку цигарок даєш за пуловер. Або за пару шкарпеток. Він усе ще притискав лікті до тіла, а тепер легенько відвів лівий лікоть, щоб відчути м’яку грудочку за пазухою. Відчував, що пуловер сам собою не може бути порятунком, коли все його єство під загрозою; а водночас знав, що Мія прийшла з ним, поклала на нього свою руку з того боку, де серце, і там її долоня стискає приховану допомогу для нього.
Десь загавкав собака.
І він зупинився, немов загавкали німецькі вівчарки; а наступної миті зрозумів, що гавкіт долинав з далекої сільської хати. І то була неймовірна втіха: усвідомлення, що навколо, хоча й невидимі, господарства французьких селян із псами на подвір’ях. Його тіло в безпеці, й ніхто йому не загрожує. Арлетта? Мусить забути про це дитяче інтермецо. Мабуть, помітять, що його немає в палаті. А для чого йти спати, який сенс поринати в несвідомість, якщо завтра все знову буде так само невирішеним і безсенсовим? І коли продовжував свій шлях серед дерев, повернувся туди і подумав, що новачок у таборі — це щось інше, ніж новачок у нормальному житті, наприклад рекрут. Якщо новачок забезпечить себе вовняним светром і парою шкарпеток, щоб мороз так люто не проймав його, це зовсім не означає, що він матиме перевагу, коли старійшини обиратимуть робочу силу, яка вирушить на інше місце. Всіх обраних поведуть до складу, де вони повинні роздягнутися і вбратися в інший, може, кращий, а може, гірший одяг. І він був у тому транспорті, який вирушав у невідоме. І саме їх, прибулих з трієстської в’язниці, очільники Дахау перш за все позбулися. Бо вони приїхали останніми! Бо Дахау був завжди надто панським табором, щоб у ньому залишалася така безлика маса; як у всякій добре впорядкованій установі, і там існував розподіл за категоріями: авторитет, curriculum, партійна приналежність, рекомендація впливового арештанта. Вони ж були лише прості краські селяни і звичайні трієстські містяни, тому їх за першої ж нагоди перевантажили в ту місцину, де потрібні були робочі руки. І він був із ними, репентабірськими, дутівськими чоловіками; а їхні обличчя, їхні постави, коли вони знову їхали засніженими просторами, здавалися своїми та рідними. Холод віяв вагонами, крізь одяг, крізь кістки, але попри це чоловіки чомусь були збуджені. Немов ця безнадійна атмосфера, в якій опинилися, прищепила зародок якогось розбещеного бурлакування. Переляк згустився десь на дні, видно ж було якусь нетерплячу цікавість, відкриту готовність, що злилися з притаманними рисами сільської людини, яка вміє напружено та уважно стежити за процесом проростання і розвитку. О, звісно, коли вони прибули на ельзаські землі, їх почав переслідувати шалений ритм роботи, адже мусили провести півдня в самітному тунелі, — на лежаках у покинутій фабриці їм не судилося спокійно спати. Різкі крики уривали їхній сон і збирали їх у вишикувані ряди. А звичність до мотики і лопати дозволила їм мужньо орудувати киркою або залізними жердинами відривати рейки з середини тунелю і до його лівого краю. Отак гарували на протязі, що віяв снігом іззовні, а витривалість, яка скупчувалася в них упродовж тисячолітньої борні з кам’янистою краською землею, тепер оберігала їхні тіла від загибелі. У тих же, до кого вночі, у тільки-но поснулі клітини тіла вп’ялися отруйні крики диких птахів, тіло зранку не підвелося з лежаків, і, коли вишикувані шеренги вирушили до тунелю, їх віднесли на подвір’я в контейнер, наполовину засипаний свіжим снігом. І коли одного дня вантажівка везла такий контейнер звивистою дорогою у вогезькі гори, у контейнері сидів він, той, хто покинув міцних товаришів із кирками в тунелі. Знесилений, він лежав на землі, і його закинули у вантажівку, що від’їжджала до центру смерті високо в горах, де в круті схили врізалися тераси, які ліворуч і праворуч з’єднували сходи, так що кожна тераса була пов’язана водночас і з верхньою, і з нижньою. З обох боків на кожній терасі стояв барак, тобто праворуч і ліворуч від сходів. Посеред найвищої тераси повистромляли до неба свої викривлені дзьоби дерев’яні шибениці; на найнижчій місцині над бараком, який зовні скидався на всі інші, здіймався високий і вузький комин, з якого завжди клубочився дим. Коли вітер дув на бараки, дим розносив у повітрі запах розплавленого лою. Той, кого мучила бігунка і хто мусив уночі виповзати з лежака, — міг побачити далеко внизу, поблизу колючої огорожі, палаючу троянду над комином. Вона квітнула вночі, немов зависала в повітрі серед гір, і вона не засохне, поки будуть на складі під комином невичерпні запаси людського палива. І там, недалеко від вічної печі, що перетворювала людей на дим і попіл, у метушливій масі був і він.