Тепер узув армійські черевики, які витягнув із валізки, долонями розрівняв на постелі одяг, який йому дали в Червоному Хресті. Отаким і вийшов з-за дерев’яних лежанок, і його побачила жінка.
— На першому поверсі є ванна, — сказала вона, немов хотіла допомогти йому позбутися ніяковості. А він лише думав про те, що має черевики і що він у смугастому одязі і в розшнурованих черевиках схожий на злочинця, в якого відібрали ремінь і шнурки, щоб не міг повіситися і не спробував утекти.
Ванна була вузька і сіра, вода рівномірно текла з душу. Було холодно, але він не міг рухатися швидше, бо спирався на двері, коли знімав холошу і водночас виймав ногу з черевика. Потім знову засунув її в черевик і потягнув другу штанину. І нарешті натягнув темно-сині штани, так і не ставши ногою на мокру підлогу. Дивне, майже контрабандистське почуття вгніздилося в людині, коли вона отак перетворилася на «іншу людину», подумав він. Так має почуватися полонений, який сховався від варти і готується до втечі.
— Оце так-так, — сказала жінка, коли він повернувся до кімнати. — Неначе Новий рік сьогодні для вас!
— Трохи сумний Новий рік.
— Треба бажати чогось гарного, — сказала вона. — Тоді напевне здійсниться.
Посміхнувся, бо подумав про людську спільноту, історія якої сягає в далеке минуле і вся пройнята забобонами і символами.
— Куди подіти оце? — пробурмотів він про табірний одяг.
— Було б добре, якби ви його позбулися, — сказала вона в дзеркало.
— Хоча б фотографію мати, — сказав він.
Жінка відвернулася од вікна, відійшла до середини кімнати з гребенем у руці.
— Ходімо з нами! — сказала вона, підтвердивши запрошення помахом гребінця.
IV
Тримав за пазухою куртку в сині та білі смуги, на якій на грудях на тім боці, де серце, був червоний трикутник з великою літерою посередині і номером під трикутником. Куртка була така мала, що здавалось, немов за пазухою тримає якусь шмату для посуду.
— І його фотографуватимуть? — запитав малий. — Га, мамо?
— Будь чемним, — сказала вона.
Вони були наче сім’я, що ступала широкою авеню, врятувавшись від Всесвітнього потопу, бо не було видно майже жодної живої душі; лише поодинокі автомобілі сумно проїжджали мимо, немов їх послали шукати людей, що вижили.
Хлопчак підскакував коло матері з лівого боку, а він ішов праворуч; жінка була посередині, мов вервечка між двома світами. Немов урівноважувала терези. І терези на його боці важко тягли донизу, думав він, бо на іншому боці вони вільні, як оте хлопчакове підстрибування. Можливо, грайливість дітей справді прикличе у світ ранкову зорю, подумав він, тому було б доречно позбутися цього одягу.
— Зараз прийдемо, ще трохи залишилося, — сказала жінка.
Авеню Фош була обсаджена обабіч зеленню і світлою рікою текла лісом. Десь поблизу має бути ліс. Може, Булонський? Але асфальтом повз них промайнув лише військовий джип, і здавалося, він мчить із пустелі в пустелю. І через оту асфальтову стрічку йому знову здалося, що дороги стеляться навколо земної кулі, з якої струсився весь родючий ґрунт, і вона стала схожа на череп. Лише зелень бадьорить людину, подумалося, бо тепер зелень перед ними погустішала. Це був справді початок лісу. Звідти линули звуки музики.
— Мамо! — закричав малий і потягнув її за руку. — Мамо!
І здалося йому, що й у ньому ворухнулася струна, яка вже давно була глухою. Може, за допомогою музики вдалося б зібрати докупи шматочки розбитої, розпорошеної людності. Хтозна, може, й так, хоча в Дорі смерть ставила свою музику на вході, коли колони від’їжджали на роботу та поверталися з неї. Пожвавлювала їхню ходу. Може, й так. Бо людина все здолає; музику там і цей ритм, і ці акорди в цьому лісі.
Тепер вони переходили дорогу, і він побачив, що це Луна-парк і що з-поміж дерев — бараки. Але це були веселі бараки, адже в них ховались мисливці за щастям і ганчір’яні паяци. А ще карусель, яка крутилася, мов старовинно вимріяний перпетуум мобіле. Так, Луна-парк. А там — Бухенвальд. Зупинка на людській колії. Різні зупинки, звісно. Питання лише, куди маєш квиток. Він зупинився.
— Ваш фотограф тут?
— Ви ж не йдете на карусель, — сказала вона.
Вони йшли вже повз павільйони з рушницями. Так, фотограф є фотограф, подумав він. А рушниці — рушниці. Хоча тут ними ціляться в круглі мішені з гіпсу. І білі мішені розлітаються, мов тарілки. А зараз рушниці в павільйоні гарно поскладані в рядочок, приклад до приклада, як історична зброя в музеї. І так куди краще, бо над Парижем травень, і незабаром буде кінець війни.
— Мамо! — вигукнув малий. — Дивись, он там!
— То його літак, — сказала вона синочкові.
Вони зупинилися під дерев’яним помостом, він почувався так, ніби вибачався перед смугастою курточкою; а музика гриміла, і карусель весело кружляла. Можливо, людина справді — то пустеля, то знову музика, що пускає пагін серед пустелі, мов пальма, подумав він; сьогодні задерев’яніла серед смерті, а завтра під ритм поскочиці[2] знову спробує, мов той незграбний ведмідь, зробити перші кроки. Ця неймовірна людина. Ця неймовірна дитина.
Ступив на поміст, бо все треба було зробити швидко.
Матері з дітьми стояли перед касою. Товстунка з гойдливими сережками хутко приймала гроші та видавала квитки.
Так і тепер давала квитки та водночас запитувала:
— І вам, месьє?
Але не чекала на відповідь.
— Вам, мадам?
— Дев’ять, — сказала мадам.
— А вам?
Тоді сказав:
— І мені дев’ять!
— Вам дев’ять? — питала у пані. — Не гаймо часу, месьє.
— Так, — сказала пані.
— Не марнуймо часу, месьє, — ще раз сказала, коли взяла гроші.
Так, тепер він мав квиток. І чув малого, який скиглив знизу:
— Мамо, коли я піду, га, мам?
А фотограф у чорному фартусі, який швидко ставив дітей на літак, включав спалах і притискав кнопку, трохи завагався.
— Літак відсуньте геть, — сказав йому.
— Геть? — Чоловік здивовано глянув на нього. Голову трохи повернув набік і мав червоні повіки, немов раптом був уражений несподіваною образою.
— Як?
А потім злякався.
— Мадам, месьє не хоче літака! — закричав. — Мадам!
Перед товстухою штовхалися матері, щоб купити дітям квитки на літак, якого він не хотів, і який щомиті міг відлетіти.
— Мадам, — сказав чоловік товстунці.
— Що таке?
А водночас сказав до пані:
— Дев’ять, адже так?
— Не хоче літака! — знову повторив фотограф.
— Не марнуймо часу, — бурмотіла вона сама до себе. — Вам, мадам?
— Та відсуньте ж його геть! — закричала тепер товстунка із-за натовпу матерів з дітьми, і чоловік у чорному фартусі знизав плечима і збентежено попрямував до літака.
— Не марнуймо часу, месьє, — сказала вона, немов задумливо та поблажливо відповідала на свою думку.
Чоловік відсунув літак, який позаду мав прилаштоване сидіння, щоб на фото здавалося, ніби дитина летить у літаку. «А її час дорогоцінний, — подумав він про розпорядницю, неначе знову вбраний у смугасту курточку, — адже зараз час знову запустився й почав бігти. Може, він тут завжди біг і за їхньої відсутності?»
— Ну от, ми це зробили, — приязно сказала жінка, коли за якийсь час повернулася з малим. — Правда ж?
Десь пихтіло танго, найімовірніше, коло каруселі, і здавалося, що ця музика комусь допомагає підняти дуже важку глибу. Скільки століть він не чув того ритму? А тепер здавалося, наче всі дні грало отак і поєднувало і давню прогулянку з Мією і Ядранкою трієстською набережною, і купи кісток, і бомбардувальники, і паяців, і літака з картону, на який сідають діти; і повішених у тунелі Дори, і карусель з човниками, схожими на пелюстки велетенської ромашки. Переможна музика великого бурлеску, в якому ті, хто плачуть, оплачують квитки для тих, хто розважається.