Коли пішов, у нього було відчуття, ніби він — немов спечений сонцем селянин, який чесно заслужив вечерю.
XXXI
Вони зустрілися, коли ввечері лісовою стежкою вийшов до пам’ятника загиблим, на їхню дорогу; перед хатами не було нікого, і під низьким сірим небом самота видавалася ще зосередженішою й інтимнішою.
— Ти тут, — прошепотіла вона; її очі були незвично широкі, а її руки оповили його шию. — Радко... Це нестерпно. Це — немов...
— Немов?
— Немов смерть...
— Ти так само відчувала?
— Немов ти вмер, і немає жодної надії повернути тебе до життя. А тоді немов ти живий, тільки я не можу дістатися до тебе і не знаю, як тебе розбудити, щоб ти ожив для мене.
— Моя маленька...
— Ми не маємо права мучити одне одного...
— Нізащо!
— Отой холод і нестерпна порожнеча...
— Не згадуй.
І справді здавалося, що вже ніде на світі немає перешкод ні для кохання, ні для хвилюючого щастя, для проростання і буяння весни.
Вони зупинилися.
— Поблукаємо сьогодні ввечері?
Повернулися і пішли повз вхід; немов новий настрій вимагав і нового довкілля.
— А якщо приїдуть вантажівки?
— Той нехай.
— Але ж незабаром стемніє!
— Не будь таким.
— Та я нічого. Я просто веселий.
— Ага, веселий, бо позбувся мене?
— Там, у відпустці без мене?
Зупинився і поклав долоні їй на плечі.
— Як можна тебе позбутися? Поясни мені.
— Жартівник, — тихо сказала вона. Наблизила своє обличчя, в її очах світилися відданість і мрійливість. Поцілунок лише мимохідь, бо ж асфальтована автомобільна дорога.
Потім знову йшли.
— Я думав про роботу. Оте вилежування на кушетці, бездіяльність — ні до чого доброго не приведе.
— Що за дурні думки?
— І поруч мати ще й тебе. Хіба це не багатство, за яке я нічим не відшкодовую?
— Ти вже за це розплатився. У Німеччині. І не мели дурниць; чи хочеш почути від мене ті відповіді, які вже сам знайшов?
— Може. Але які заслуги я маю в порівнянні з тими, кого я залишив там, що мені так ведеться?
— Перед ними, мабуть, ніяких. Так само не мали б жодної заслуги ті, які б вернулися замість тебе.
— Мабуть. Взагалі-то і я так думаю. Але все ж існує якийсь фонд, до якого треба платити свою данину і віддавати свої заощадження, якщо звісно їх людина має.
— Добре. Як скаже доктор Декур, якщо зможеш піти, підеш і понесеш свою частку в банк спільноти. Гаразд?
— Сьогодні ввечері все добре... Облишмо це, — додав згодом. — Все це стане особливо пекучим, коли я раптом відчую, що ти для мене втрачена.
Тепер дорога пролягала лісом, але з західного боку, зліва, було більше світла. Хмара розсотувалася, і довкола те незвичайне світіння, яке дивує, коли через темні хмари землю передчасно огортає ніч. Короткочасне світло, після якого настає ще густіша темрява, а через якийсь час — шум перших крапель дощу.
— Ти тоді сильно переживав?
— Так. Той стіл і твоє обличчя...
— Мовчи, прошу тебе. — Взяла його під руку і пригорнулася.
— Більше ніколи не хочу бачити тебе такою.
— Не побачиш, Радку.
— Щось незбагненне на обличчі тієї твоєї медсестри. Щось відразливе. Немов на ньому зачаїлася розбещеність.
— Ти перебільшуєш, але й мені Клер не надто подобається.
— Коли вона посміхається, то здається, що якби вона могла, то зв’язала б чоловіче тіло і насолоджувалася ним у якийсь особливий, лише їй відомий спосіб.
— Перебільшуєш.
Замислено мовчала.
— Чого їм треба? — додала раптом роздратовано. — Ізабелла теж витріщалася на мене.
— Хто така Ізабелла?
— Була така, — немов сама собі розповідала. — Це трапилося тоді, коли я працювала бібліотекаркою в санаторії. Вона прийшла по книгу, але насправді хотіла побалакати зі мною. Спочатку я нічого не помітила. А вона говорила про дружбу. Мені це подобалося, бо вона була гарненька, світловолоса, з виразними очима. Гарно грала на фортеп’яно. І хотіла, щоб я її слухала, казала, грає лише для мене. Якийсь час це тобі подобається, а потім стає схожим на тиранію. Вона була страшенно розчарована, що я її уникаю. А потім, коли той лікар наполягав, щоб я пішла на курси медсестер. Якби ти її бачив! Мовляв, хто мені дав право вирішувати без її згоди; чому я гралася з її серцем? А далі — гірше. Ми були в напівтемному коридорі, вона притиснула мене до стіни, вхопила за талію і вустами шукала мої вуста... Стало гидко. Я ледь вирвалася. Вона звісно розлютилася. І тієї ночі я не могла спати.
Якусь хвилину вона мовчала.
— Ходімо тією бічною стежкою, згода? Там краще, ніж по асфальту.
— Так. Там приємніше, — згодився він.
— І лише того вечора я допетрала, чому вона мені весь час торочила, що чоловіки грубіяни, і що лише жінка може збагнути жіночу ніжність.
Повернулася до нього.
— Але ти ж не думаєш, що Клер... як Ізабелла. Не думаєш цього, Радку?
— Не знаю. Я б не сказав. Ізабелла була, здається, досить чистою. Тимчасом панна Рев’єр як пильна бухгалтерка.
— І вона теж за лесбійське кохання? Ти так думаєш?
— Я нічого не думаю, бо нічого не знаю. Знаю лише те, що ти...
— Що?
— Облишмо це.
— Ні! Я хочу знати, Радку.
— Гаразд. Схоже, ніби ти зі старшою сестрою, яка тебе навчає секретів звідництва. А ти старанна і здібна учениця.
— У тебе було таке враження?! Справді, Радку?
Почувши її вражений голос, він з полегкістю зітхнув.
— Я ж тобі вже про це ще раніше казав. І ти мене тоді так само запитувала: «У тебе було таке враження, Радку?»
— Неправда.
— Так.
— От бачиш, тепер ти будеш узагальнювати. Чому? Не маєш права узагальнювати.
— Авжеж, не маю.
Через низькі хмари темрява помітно згущувалася. Здавалося, немов хмари чекають, аби повністю стемніло, щоб потім, у повному мороці, почати кропити землю.
— Що ти думаєш, Радку?
— Думаю, що кохав би тебе. Так ніжно, як жодна Ізабелла собі уявити не може.
— Тож чому цього не робиш?
Зупинився.
— Ти... — взяв її за плечі.
— Що — я, Радку?
— Ти створена так, що людина то стискає кулаки від опору, то бажає всю тебе випити до денця.
Так, обійнявшись, вони простували до самотньої стодоли.
Потім поодинокі краплі барабанили дерев’яним дахом, мов стрибали горобці.
— Любий, про що ти думаєш?
— Про те, що я твій нічний гість.
Вона посунулася так, що зашурхотіла солома.
— Існує лише один спосіб позбутися цього...
Відчув, що всміхнулася у темряві.
— Заручитися, — сказала вона.
Він мовчав. Зовні було чути поодинокі спроби цвіркунів чинити спротив краплям дощу.
— Хіба що для них, — сказав урешті. — Для язикатих тіток. Ми ж обоє простуємо своєю дорогою.
— От і прекрасно!
— Але це не має впливати ні на наші думки, ні на наше кохання. Немов нічого не відбулося, бо ми не потребуємо цього.
— Це буде прекрасно... Я тобі варитиму шоколад на електричній плитці!
— Але ти моя маленька й без заручин. Правда ж?
— Ох, Радку, мені здається, що це сниться. — І примостила підборіддя на його плечі. — Мені здається, що це не насправді.
Краплі то падали рясно, то знову рідшали, і він на мить побачив косі струмені серед бараків високо у Вогезах; вишикувані ряди смугастого одягу стояли під зливою зі стриженими головами і руками вздовж тіла в позі «струнко», в пронизливому холоді восьмиста метрів над рівнем моря. Лише на мить відчув смертельну темряву і побачив факел димаря крематорію в густих дощових краплях, які вітер приніс у ті гори прямо з Атлантичного океану. Лише мить. А потім знову був під стріхою французької стодоли і в темряві відчував дах із нерівних дощок над головою. Їхня близькість — добра, думав він. І солома добра. Тут солома м’яка і чиста. Взагалі, навіть найгрубіша річ тут виглядає майже непорочною в порівнянні з речами там. Лише сама близькість Арлетти чого варта. І його рука, не ймучи віри і водночас радісно, торкнулася її волосся.