— Одного дня ми з сестрою хихикали, а батько на мене визвірився: «Чому ти смієшся з мене?» — питає. «Я не сміюся з тебе», — кажу йому, і ми з Жозефіною ще більше регочемось. «Ану припини!» — ошаленів він. «Гаразд, — кажу, — але я не з тебе сміюся». А нам ще смішніше. Мабуть, в тата була манія переслідування. «Припини!» — як гаркне він. «Я ж припинила», — кажу я сміючись. І тоді він зірвався і врізав так, як ніколи в житті.
— Ти надто його провокувала.
— Знаю. Але я не терплю, щоб мною командували. І я накинула плащик і дременула з дому. Весь день і цілу ніч не поверталася. Сніжило, мені було жахливо холодно, і від жалю до себе і холоду я хотіла кинутися в річку. Врешті, в якійсь стодолі я забилася в куточок, скрутилася в клубочок, мов їжак. Хотілось захворіти і померти. А наступного дня, коли прогула сирена і робітники пішли на фабрику, я повернулася. Зупинилася на розі, і мені було байдуже, що робітники дивляться на мене. Спеціально чекала на Жерара. Я його не бачила вже цілий рік. Він був старший за мене і гадав, що може бути таким собі деспотом. Хоча все це було чисте дітвацтво, але я його дражнила і кепкувала з нього, поки йому не насточортіло, і він одружився. За два дні до весілля сказав мені, що я для нього — була все.
Помовчала.
— Завжди нестямно хотіла, щоб він мене хоч раз поцілував.
— Але ти лише мучила його і відштовхувала від себе.
— Я була справжнє чудовисько.
— Отож, що це взагалі-то диво, що ти тепер коло мене.
Обернулася і притулила голову до його плеча.
— Треба добре пильнувати, щоб не втратити тебе, — сказав.
— Чому ти так кажеш?
— Ні, тепер я справді не смію тебе втратити.
— Тільки чи зумію я тебе любити так, як треба?
— Ніхто не зможе краще.
— Не кажи цього, Радку.
— Все ж ти така, що спочатку мені здається, ніби я не смію до тебе доторкнутися, бо ти ще дитина, а потім — немов у тобі мудрість і розум століть. Немов земля, яка кожного ранку непорочна, хоча водночас така несказанно древня.
— Мій Радку...
— Так, і правильно, кажеш «мій малий», бо я знову повертаюся до життя. Але жодна жінка, крім тебе, не змогла б мені сказати цього. Від жодної дорослої жінки я б не стерпів таких слів.
— Не кажи так, Радку, мені лячно...
— Тобі не буде страшно, бо я триматиму тебе за руку, коли спатимеш.
— Глузуєш...
— Хочеш сказати, що час прощатися?
— Лишімося ще трішки.
— Добре. Я увімкну світло, щоб подивитися, котра година.
Коли жовте світло розлилося над ліжком, вона вклякла коло нього.
— Котра?
— Вгадай.
— Перша.
— Пів на четверту.
Сплеснула руками. Але відразу опам’яталася.
— Тс-сс-сс. Увесь вулик розбудимо, — прошепотіла вона і долонями зібрала волосся на потилиці.
Він мовчки спостерігав за нею, і в його погляді було спокійне і ніжне замилування граціозною постаттю, яка сиділа коло нього навпочіпки. Світло вимальовувало продовгуваті вигини стегон, підкреслюючи таємничою лінією тіні, аж до золотавої шкіри впалого дитячого живота. А потім горизонтальна лінія зі світильника, ніби підставка, вималювала набряклі півкулі, повні життєвого соку, що світився крізь прозору шкіру. Вікно було відчинене, і коли він притягнув до себе ті два весняні плоди, йому здалося, що він прадавній пастух серед розкошів природи, який тамує спрагу з м’якого шкіряного глека, що пожадливо п’є цілющий напій.
Низько під вікном стрибунці заглушали цвіркунів, у деревах за мить озвалася сова.
XXXIV
Диван стояв у кутку, праворуч від входу, над його узголів’ям була полиця для книг. Деякі були гарні. Hotel du Nord[24]. Nourritures[25] Жіда. Колетт: Le ble en nerbe[26]. Може, він був несправедливий до Віхерта, але не любив його читати. Німецький автор. Можливо, колись пізніше. Навіть заголовок його відштовхував. Французи назвали роман Le revenant[27], а в оригіналі було Die Majorin[28]. Суто німецька назва, більш німецькою навряд чи могла б бути.
Вона ж твердить, що книга гарна, подумав він. Гаразд, це згодом, кожна річ добра в свій час.
Поклав її на місце і взяв «Готель Норд». Шкода, що Дабі пішов таким молодим, сказав собі. Може, велика література і не відчуває значної втрати, бо відразу знаходиться сотня інших талантів, які заповнюють порожнечу. Але ні, цілком ймовірно, що саме той, кого вже немає, сягнув вершин загальнолюдських цінностей.
Тоді з-поміж сторінок на диван вислизнув зібганий аркуш.
Перший рух був — знову встромити його в книгу, але він майже автоматично розрівняв його і зрозумів, що те, що там написано чорнилом, дуже важливе. І водночас подумав, що не має права нишпорити в її кореспонденції, але почувався ображеним через ці листи, які були зловісними посланцями. І взагалі, вона ж сама йому запропонувала книгу; а тому читав із певною нехіттю, мов виконував небажану роботу.
«Дорога панно,
Ви собі не уявляєте, що означає для мене, для мого порожнього життя зустріч із Вами. Немов знову прийшла весна і повністю змінила мене; і коли я Вас не бачу, то прагну лише одного — щоб мене розвеселив погляд на Ваші гарненькі ручки.
Я був після обіду на дорозі, а Ви не прийшли, як обіцяли. О, може, я Вас кривджу, дитя моє; але на моє питання Ви відповіли “може”, і я переконаний, що Вас затримали якісь справи. Навіщо тоді б, дівчинко моя, Ви завдавали страждань серцю, яке й так уже поранене?
Чекатиму на Вас завтра о пів на третю там, де ми зустрічалися востаннє. Обов’язково прийдіть!
Озирнувся.
Здавалося, що його накриває темна товща якоїсь потвори. Якийсь чорний орангутанг. Хоча ніщо не давало приводу для цього, хіба що оці товсті й череваті О. А взагалі почерк був галантний і вправний, схожий почерк повинні мати чоловіки, які зваблюють жінок, а потім від них не залишається й сліду.
Пішов би і залишив би на дивані лист, щоб знала, чому його немає. Але підійшов до вікна і задивився на дерева. Шкода цього тихого і потаємного вечора. Відразу повернувся і знову взяв листа з дивана. Саме тими днями, коли вона не хотіла, щоб я її супроводжував на ферму, подумав він.
Пішов до дверей, але, поклавши руку на клямку, зупинився. Ні, хоче подивитися на її обличчя, хоче почути, як вона це вмостить в їхнє кохання.
Сів на диван і сперся на лікті навзнак. «Дитя моє! Може, я Вас кривджу, дитя моє? Чого б Ви інакше завдавали страждань серцю, яке й так уже поранене, дитя моє?» Дешеве фразерство непристойного баламута, який знає, чого хоче. І їй, напевне, лестить усе оте про весну і гарненькі ручки, які її приносять. Але найбільше вражає те, що він міг бути таким невимовно замкненим у собі, таким нежиттєво-поетичним. Так оповивати все у ліричні тони і вірити, що це її милістю він знову віднайшов світ. Але водночас, саме в усвідомленні відповідальності перед своїм минулим, він збагнув, що лише виняткова цінність цієї жінки для нього могла змінити напрям його почувань.
І, дійшовши цього висновку, сказав собі, що має, якщо можливо, спробувати витлумачити ці речі на користь Арлетти. Наприклад те, що чекав на неї, а її не було; бо все має присмак непочутого кохання чи навіть пристрасті. Те, що його міг би звеселити лише погляд на її гарненькі ручки. Надто солодка приманка, аби вона просто так повелася на неї, і надто виразний гачок, щоб вона не помітила його своїми жвавими очима. І ніби бачить її, як викручується, як обіцяє отим напівкокетливим-напівбайдужим «можливо», що своєю невизначеністю хвилює ще більше, ніж чітка обіцянка. Тому зрозуміло, що незнайомець майже наказує: «Обов’язково прийдіть!» Це знову ж таки надто грубо, але це водночас є усвідомленням безсилля, якому жага залишає сподівання.