А проте все ж неможливо заперечити певний інтимний характер цього листа.
У коридорі почувся швидкий, трохи шаркотливий звук її босоніжок. Нарешті вона постукала і з’явилася у дверях в білому халаті санітарки, але без хустини на голові.
— Поспішала, як могла. — І нахилилася до його чола, але її волосся попестило його більше, ніж її вуста.
Спостерігав за нею і думав, що несправедливо поринати в такий настрій тоді, коли вона така приваблива та безтурботна, усміхнена й щаслива, що знову вдома, а він чекає на неї.
— Я принесла хліб, — сказала вона і поклала згорток на стіл. — Якщо питимемо чай, намажу його маслом.
Повернулася до нього спиною.
— Ти ж будеш хліб із маслом?
— Не знаю. — І неприємним було це напруження, але іншого виходу не було. Якби вона не була такою привабливою, що йому хотілося встати і притиснути її до себе, було б легше.
— Ти чогось наче сердитий? — І в міжчассі знімала халат.
— Сердитий — не те слово.
— Що сталося?
Стенув плечима, і знав, що вона його не бачить, бо щось шукає на скляній поличці над умивальником.
— Читав «Готель Норд?»
— Думав почитати, але той аркушик мені сплутав усі плани.
— Ти про що?
— Якийсь Антуан пише...
— Антуан?
— І цікаво, що ти зустрілася з ним на тій дорозі, якою не хотіла йти зі мною.
— Зустрілася? Що ти вигадуєш?
Але ще тієї миті підійшла до дивана із зубною щіткою в руках.
— А чому ти порпався в моїх речах? — Глянула на книгу й аркуш на книзі.
— Я зовсім не порпався. Він випав із книги і сам потрапив мені на очі.
Вона схопила книгу, знову засунула лист між сторінки й поставила до інших книжок. Її обличчя змінилося; сильнішими, ніж лють, були збентеженість і жаль, бо розуміла, що втрачає сподіване щастя гарного вечора.
— Але за яким правом ти дозволяєш йому вплітатися в наш зв’язок?
— Це стосується лише мене, а не нас.
— Справді. Але ж ти не хочеш сказати, що тобі отой Антуан однаково близький, як і я?
— Гадаю, що ти злобливий. — І стала перед ним, немов не могла вирішити, чи сісти їй на диван, чи повернутися до умивальника.
— А хто ходить потай на побачення?
— Побачення вигадав ти.
— Антуан пише: там, де ми зустрілися.
— Облиш того Антуана! — І випростала руку, в якій тримала щітку.
— А як мені його називати? — Йому було шкода, що напирає на неї; водночас почувався холоднокровним суддею, який хоче бути неупередженим, але все одно лишається упередженим.
— Не треба його взагалі згадувати.
Різко повернулася до умивальника.
— Те, що когось зустрічаєш на дорозі, не можна назвати побаченням.
— А якщо наперед знаєш, що зустрінеш когось на дорозі?
— Хто сказав, що я наперед знала?
— Ти не хотіла, щоб я з тобою йшов.
— Неправда.
Посунувся на дивані.
— Або сумління в тебе нечисте, — роздратовано сказав, — або доведи мені, що я неправий.
— Ні те, ні інше. Просто ти уявляєш речі, яких немає.
— Я лише читав.
— І що ти читав? Те, що мене хтось хотів побачити, але даремно сподівався?
— З листа цього не витікає, проте незрозуміло, чи й вдруге чекав даремно.
— Та не було ніякого першого разу.
Вона сіла і втомлено сперлася спиною на полицю з книгами.
— Я бачу, що ти мені не довіряєш. І тому всі ці розмови даремні.
— Якщо хтось пише, що ти принесла в його життя весну, і чекає на тебе там, де ви вже одного разу зустрілися... Що я повинен думати?
— Нічого.
Мовчав, і через безсилля гіркота змагалася в ньому з гнівом.
— Ну, тоді мені не залишається нічого іншого, як піти.
— Так, — прошепотіла вона і дивилася непорушно перед собою. Коли він підвівся, її губи ледь помітно затремтіли.
«Я чиню насильство над собою, — думав він гірко, — це кляте коло тримає нас у пастці безвиході».
Він усе ще стояв і дивився на неї, немов якийсь несподіваний жест може змінити крижану непорушність; в темряві навколо них поволі розповзалося щось гидке, немов навколо зловмисника, який щойно скоїв злочин.
— Я ж принесла хліб, щоб намазати маслом, — безсило мовила вона. Зігнувшись, спершись спиною на книги, вона була тінню, яку немилосердно ковтає темрява ночі.
— Ну, що ж, — він зрушив з місця. — Але ж ти не будеш заперечувати, що оте вчорашнє неповторне ми проміняли на цю глевку безвартісність?
— І все це через отого старого віслюка... — гірко пробурмотіла вона. — Ідеш собі дорогою, коло тебе зупиняється автомобіль, тобі пропонують підвезти. «Дякую, я спеціально ходжу пішки, щоб рухатися», — одказую. А на третій раз тобі це здається дещо нечемним, і ти погоджуєшся. І коли виходиш біля польової дороги, тебе просять, щоб ти погодилася на майбутнє.
Її обличчя залишалося видимою плямою світла в темряві.
— Ну, от і маєте перше побачення, панове! — гірко вигукнула вона.
— Гаразд. Але могла би трохи стримати цю в’їдливість та іронію.
— Мені здалося страшенною дурнею вплітати цю базганину в наше кохання.
— Але якби на дорозі той чоловік побачив мене поруч із тобою, він би все зрозумів.
— Навіщо когось принижувати без потреби?
— Цілком шляхетно. Але таке благородство ніяк не виправдовує те, що ти гралася в хованки.
— Я не гралася, Радку, — її голос затремтів.
— Гралася. Коли вигадувала всі можливі причини, аби я не йшов з тобою.
— Потім я шкодувала.
— Але водночас ти не хотіла, щоб чоловік розчарувався, побачивши мене поруч?
— Саме так. — І коли потім згадала низького і опецькуватого районного лікаря, вони замовкли, немов забрели в глухе болото приниження.
— За стилем я дійшов висновку, що він мав незграбне тіло і був нахабним, — сказав він урешті.
Здавалося, ніби її немає. Вона опиралася головою на виступ, між книгами і стіною. Дивилася поперед себе, і її обличчя було спокійне. Більш промовистим було її тіло, неначе не її. Ніби з нього позбиткувалися. І сіра спідничка зібгалася, немов на утопленій, яку річка нечутно прибила до нічного берега.
— Шкода... — прошепотіла вона.
— Так, — тихо додав.
— Твоя довіра розбилася. — І її вуста скривилися, щоб побороти хвилю жалю, що накочувалася на неї.
— Усе гаразд.
Але в кімнаті вже був лише її плач, який вибухнув раптово і нестримно. І цей її голосний протест був відлунням розчарування через непоправну і остаточну втрату.
— Арлетто, — забурмотів він.
Але верхня частина її тіла немов задерев’яніла від сильного ридання. Сльози заливали набряклі і гнучкі вуста, а хлипання розривало незв’язні слова.
Він розгублено взяв її за руку.
— Усі ви лихі, — одвернулася вона.
— Мабуть, так, — погодився він і ледь не втішився тим простим висновком, бо буря потроху вщухала. І відчуття щирості, яке виключало всякий фальш, розтопило його суворість і відкрило дорогу сердечності. Він знову хотів її пестити, і відчував, що вона — його кохана.
— А тепер попрощаймося з цим, — сказав він і втер їй сльози.
В її горлі ще щось схлипувало, але це було лише плюскотіння відпливу, який потроху даленіє.
— Краще згадай, що ти ще не дала мені поцілунку.
— Ні, тепер я негарна...
— Зараз ти немов школярик, який прийшов додому з плачем через погану оцінку.
— Ти серйозно? — І білі зубки засяяли в здивованій посмішці. — Я така нещасна?
— Така нестерпно бажана, що мала б частіше плакати!
Йому хотілося втішити її, але так само не терпілося забрати з її вуст трохи щирого плачу. Немов ті вуста були не просто дитячими вустами, а вустами маленької істоти, яка була осереддям усього людського, що врятувалося від найстрашнішої загибелі, якої тільки зазнав світ. І вона, горілиць, у його обіймах, відчувала всю важливість своєї близькості для нього. І її скривлені від плачу зм’яклі вуста раптом почули його, а її руки довірливо і міцно оповили його.