Потім вона посунулася і поклала голову йому на груди.
— У такі миті, коли здається, що кохання остаточно втрачене, охоплює відчай, — сказала вона, — але потім завжди все здається ще повноціннішим.
Відгорнув волосся з очей і підклав долоню під її потилицю.
Вона сказала:
— Ти повинен мені довіряти.
— Але без хованок було б легше.
— Їх нема.
— Добре. — І всміхнувся. — Але, якщо можеш, то нехай їх буде трішки менше!
— Якщо десь з’являється щось, що могло б зашкодити нашому коханню, я це швидко ховаю, мов дівчинка, яка розбила тарілку і боїться мами.
— Дитино, — пригорнув. — Моя золота дитино...
— Так. І тепер вклади її спати, бо вона втомилася.
— Добре.
Але ще тієї ж миті йому так запраглося її, що, здавалося, вона кривдить його цим своїм бажанням спати. Водночас розумів, що якби вони тепер розійшлися, то розлука своєю невтішною напруженістю зблизила б їх ще більше, ніж любощі.
Вона піднялася і наморщила лоба.
— Хочу задрімати коло тебе, — сказала вона.
Коли відійшла до вікна, і вода заплюскотіла, а потім і зашуміла в трубі серед нічної тиші, він подумав, як мало треба, щоб її втратити. І при цьому зараз виразно думав про її тіло. Тому чекав її, втішений, що в бурштиновому світлі його тіло, яке врятувалося від вогню, ще молоде і доладне. І хоча усвідомлював, що саме через страшну пажерливість колишнього полум’я він має бути скромним, і був скромним, але також знав: добре, що відчуває в собі перемогу над Нічим. І коли ось так, під шум води, думав про її тіло, у нього не було відчуття малої кімнати, натомість — сонця й узбережжя в затишку під краською скелею.
Підійшов. Переступив з ноги на ногу.
— Ні, не йди сюди! — Вода затихла.
Але він поволі підходив, мов пляжник, ступні якого потопають у шовковому піску.
— Ні, — забурмотіла вона, коли він був уже коло неї і вустами торкнувся її плеча. Але наступної миті обернулася і палко притиснулася до нього. — Я ще вся мокра.
Але він узяв її на руки і поніс, немов викрав її в холодного і чистого моря.
— Я тепер ходжу до тієї ферми через ліс, — сказала вона. — Більше не ходжу дорогою.
Його поцілунок легенько зняв вологу з її грудей; він усе ще тримав її на руках і відчував, що, всупереч усьому, бути людиною — прекрасно.
— І через це в тебе завжди таке запорошене взуття, — сказав він.
— Ти помітив? Від тебе справді нічого не приховаєш.
— Нічого, що стосується моєї малої.
— Авжеж, — усміхнулася. — А старий віслюк хай стовбичить на дорозі.
XXXV
Тими днями панна Жільбер переселила його до кімнати з двома ліжками в кінці коридора. Заради Іва Дельбо з поважної міщанської паризької сім’ї. Щоб правив йому за товариство. 16-й чи 17-й паризький округ. Але симпатичний хлопець. Невисокий, тонкий, швидкий, із продовгуватим дівочим обличчям і густим, майже світлим волоссям. Зовсім не нав’язливий. Лежить навзнак на розісланій постелі, лівою ступнею впершись у ліжко, праву перекинувши через ліве коліно. Весь час захоплено читає. Лише іноді під час читання вийме з футляра крем і змаже губи. І хоча губи мають колір невинності, і ця процедура з кремом дівчача, його рухи при цьому недбалі; ніби він механічно виконує лікарський припис, ніби його мужніння вже опирається цьому, але він усе ще перебуває в полоні правил і звичок обраної атмосфери. Він схиблений на своїх книгах про кінематограф, і це помітно сприкрює життя Дельбо-батькові; той хотів би бачити сина на факультеті, синові ж той факультет, як торішній сніг. А батько тепер стривожений отією розмитою плямою на вершечку синових легенів, тоді як син у цей час насолоджується своєю свободою, задоволений і радісний, немов ідеться про вдалу витівку.
У неділю прийшов пан Дельбо-батько, і видно було, що йому незатишно у вузькій кімнаті. Схоже на те, коли небажаний гість розуміє свою невчасність. Але водночас здавалося, ніби існувало розгалужене невидиме павутиння між сином, батьком і доктором Дюкуромом, який прийшов із ним. Високий, уже немолодий пан Дельбо мав при цьому неспокійне, згірчене обличчя, яке мають ображені дратівливі характери, що вже хиляться до нервової хворобливості. Щоправда, він увесь час пам’ятав про правила вишуканої гідності, але його очі критично оглянули кімнату, а його погляд супроводжував ледь помітний механічний рух плечей.
Найцікавішим був візит доктора Лебона.
Тридцятип’ятилітній, високий, одвертий і водночас тактовний, ладний щомиті щиро розсміятися, але водночас стриманий у поведінці. Говорив голосом то оксамитово-м’яким, то по-чоловічому глибоким, з помітним прагнення, аби те, що він скаже, було зрозумілим для слухача. Це були переважно розповіді про чудернацтва його душевно неврівноважених хворих, але у звукові його голосу не вчувалося самозамилування. Свого молодого приятеля Іва він знайомив із свіжими враженнями і зазвичай був у доброму гуморі.
Так оточення Радка Субана зовсім змінилося, хоча він переселився лише з одного кінця коридора в інший. Але це було варте того і через юнака, і особливо через доктора Лебона. Через його гідність, його особливе ставлення до письменників і книг.
Хлопець має щастя, думав собі він, бо вони — мов товариші, хоча хлопець і звертається до нього на «ви», Лебон знайомить його, як поціновуваного товариша, з фільмом, що його бачив у кіноклубі, зі змістом статті, підготовленої для часопису, в якому кілька місяців тому опублікував статтю про неврози під час війни. Ів мав щастя, що й казати, бо про таких друзів людина завжди мріє. Про таких, які тобі рівні або ж переважають знаннями, але не нав’язують свою думку, які вміють слухати, бо це ознака найбільшої зрілості. І скромності. І та скромність не є результатом навченої доброчесності, а, як у Лебона, є щирою, уважною, майже допитливою цікавістю до окремішності в значенні іншого. Заздалегідь відчута радість з приводу нових відкриттів і нових хвилювань.
Але, незважаючи на цю безсумнівну привабливість, вони антиподи, думав Радко. Може, передусім, через м’якість його щік, що ніби й схильні до повноти, та зовсім не повні. Щось попівське є в його рисах рота, і те враження підсилює залисина, надто гладенька і світла як для такого ще молодого чоловіка. Взагалі-то її можна було б сприймати лише як дуже високе, надто відкрите чоло, зверху і по боках обрамлене гарно зачесаним волоссям; але той напомаджений зачіс змінював і сенс високого чола. Особливий чоловік, ось так. Усупереч міцній і прямій поставі, якось надто мало чоловічий, і коли він собі намагався уявити жіноче тіло поруч із цією поставою, то не бачив його, не міг уявити це тіло в його обіймах. Немов усього його позначає неясна відчуженість від світу, що, здається, не є плодом вільної обітниці, а якимось відблиском із далини. Може, він помиляється, бо ніде, ні у вживанні слів, ні в оцінюванні книжок, фільмів і особистостей хворих у Лебона не відчувається ані натяку на якусь вузькість чи пуританство; іноді навіть навпаки. Але й міцне слівце з арго не здатне змінити загального враження; і, врешті, чому б йому не бути прикладом особистості, яка у своїх висловлюваннях час від часу зіслизає з гідного рівня для того, щоб у такий спосіб врівноважити свою неймовірну чистоту?
XXXVI
Помітно було, що після порозуміння щодо знайденого листа вона почувалася вільніше, немов позбулася туману, який досі сковував її рухи. Ще більшою мірою її розкутість була відблиском настрою, який він почував поруч неї. Це було відчуття гармонії, усвідомлення, що Арлетта — колодязь, який напоює його найглибші корені. І відчуття нетерплячки. Бо весь час відчував, як у ньому пульсує життя, і хотів, щоб воно пульсувало ще у тисячі способів сильніше. І через це осипав її пестощами, які не мали меж і які знову і знову закликали за свідка вільну природу.