Навіщо він це йому розповідає? Бо Ів сам його спонукав? Бо такий недосвідчений і молодий, що бажає вражаючих оповідок? Але було це таке близьке минуле чим завгодно, тільки не казкою, може, правильно, якщо хтось почує дрібку з того, що вже зараз перетворюється на легенду. Тому продовжив:
— Зранку сонце вже осяяло неймовірно довгий ряд вагонів, тобто відкритих ящиків зі стоячими останками, що мали за дах лише німецьке небо. Всю минулу ніч тривало закопування ста шістдесяти трупів біля самої колії, і він, той санітар Янош, керував роботою. Зовсім новою роботою, бо вперше після довгого часу наші мумії не потрапили в піч. І хоча двадцять п’ять чи тридцять вагонів уже тиждень були без їди, а тому вантажівки коло локомотива наповнювалися ще швидше, — людина втішалася тим, що вільну природу навколо неї заливає сонячне сяйво. Янош, незважаючи на нічну роботу, зіскочив з вагона свіжий і рухливий, так що здавалося, ніби злилися в ньому всі іскорки, які ще тліли в тілах умирущих. І через нього й сонце я теж встав, хоча б радше лишався під коцом, у кутку зачиненого товарного вагона.
Перед вагоном стояв хлопець-поляк і долонею лівої руки гладив суху праву руку, а в цей час Янош оглядав її. Тоненький п’ятирічний хлопчина з поголеною головою, блідий і зелений, бо п’ять днів і шість ночей нічого не їв. І раніше есесівець стріляв саме через те, що ці скелети збіглися до вагона, який самотньо стояв на сусідній колії, наповнений картоплею. Малий був серед них, і куля влучила йому в лікоть.
— Який замазура... — Янош по-батьківськи бурмотів до малого. Саме тоді проходив повз них унтершарфюрер з сухуватим обличчям. І Янош рвучко озирнувся.
— Свинство, — сказав він. — Через якусь картоплину, а вони ж п’ять днів не їли!
Унтершарфюрер йому погрозився і пішов, а Янош продовжував перев’язку.
Як вам коротко розповісти найголовніше? Я був добряче виснажений, мені не хотілося залишатися надворі, тому я знову подався до вагона, загорнувся у коц і ліг. Не знаю, як довго я так куняв, коли два есесівці, які нас вартували, розпочали розмову з кимось, хто зупинився перед вагоном. Йшлося про Яноша. Та тепер розмова була про розстріл, потім хтось сказав, що його несуть, і я тоді встав і підійшов до дверей. Справді, йшло двоє, вони тримали тіло в сірій шматі. А що ж я хотів, подумалося, він збунтував, вважав, що війна скоро закінчиться. Хоча я щосили волів би відчувати, що, хоч я і загорнений у коц, мене морозить і трусить від холоду, і що підлога вагона під моїм плечем і моїм стегном тверда.
— Це жахливо, таке пережити. — Ів подивився запитально і водночас якось налякано. Хлоп’яча веселість зникла з його щік.
— Коли людина з дня у день живе поруч із кощавою з косою, вона звикає до неї.
— Це неможливо.
— Навіть не помічає, коли вона стає для нього своєю.
Ів дивився на нього; в його погляді були водночас і подив, і сумнів.
— Не дивіться на мене так, — сказав Радко Субан і усміхнувся.
— Я питаю себе, як ви можете говорити про це так просто?
— Біля смерті все стає просто.
— І як ви можете при цьому всміхатися?
Я усміхнувся вашій молодості.
— Розумію. Маєте велику перевагу над нами, бо ви були свідками таких подій.
— Навпаки. Ви маєте велику перевагу, бо можете зробити так, щоб ваш світ не зруйнували, як наш.
Він усміхнувся.
— Ну а тепер я можу взяти в руки німецьку книгу, — сказав.
— Жартуєте, — сказав Ів і переклав ногу; і це було, немов він перевів подих після небезпеки, якої випадково уник.
XXXVIII
Темрява поволі відбирала барви в неба і дерев, атмосфера почала холонути; здавалося, ніби холодна ніч легенько ковзає донизу схилом, яким дорога підіймалася вгору.
Сказав:
— У цьому садку я колись чекав на тебе.
— Я була впевнена, що ти не прийдеш, бо в попередній вечір ти пройшов повз мене.
— Повз тебе і панну Рев’єр.
— Так, я була із Клер.
— Через неї я почувався під тими яблунями, мов Робінзон.
Може, краще було б мовчати, не витягати це на світ Божий. Бо їхня розмова могла обернутися тяжкою.
Тоді вона обернулася.
— Що тобі сьогодні? — і простягла руки до його шиї.
Він дав себе обійняти і взяв її за талію.
— Ходімо, — сказав.
— А я хочу знати, — і її голос був таким ніжним, що він мимоволі усміхнувся.
— Нічого, — сказав. — Тепер уже нічого.
Взяла його за руку.
— Підійди.
І він собі думав: дай себе вести, будь таким, яким би був, коли б не читав того листа, бо врешті-решт усе саме так: ніби він його не читав, а вона його не отримувала.
Ліворуч дерев не було, а прямо коло дороги стояла маленька дерев’яна хатина з відчиненими дверима; тут вони ще не бували. І його рука вкралася в її долоню, мовляв, краще продовжувати прогулянку вздовж дороги. Але Арлетта задивилася на хатину, немов на сховок, який її врятує. І він уже відчував, як замкнений простір серед самотньої осінньої природи зблизить їх, як його колючість зм’якне в її пестощах. Тому не хотів прямувати за її дитячою рукою. Водночас йому здалося, що її близькість справді може зрушити все з мертвої точки. Адже буває, що вивільнивши тіло та почуття, легко і природно знаходиш потрібне слово, яке раніше не хотіло з’являтися на світ Божий. Її мала долоня була не лише омріяною, як у перший вечір, коли вела його крізь місячне сяйво; тепер вона асоціювалася з листом лікаря, і в її рухах він відчував розрахунок.
Ні-ні, упирався він; але самого спротиву недостатньо, якщо не маєш нічого, що замінило б тобі те, чому протистоїш. Але ж він мав її відданість, її палке бажання змінити його настрій, і цього достатньо, щоб перемогти себе і прийняти її прихильність.
— Солома, — сказала вона. І з шумом сіла, мов бешкетник, якому подобається все, що голосне та привертає увагу. — Мій малий... — І її руки обійняли його шию.
— Так, — сказав він і кивнув; її вуста розкрилися в терпкій усмішці, і її тіло всією вагою підтвердило бажання, аби між ними, як зазвичай, знову заіскрилася їхня щирість.
Взяв її голову в долоні й розчепіреними пальцями легенько розчесав м’яке волосся. Але вона відчувала, що він не вкладає в це свою душу, подумав він, жіноче тіло відає про кожен порух, чи є він щирим, чи штучним, про кожен найменший рух. І тим паче, вона запропонувала кохання і майже нав’язує його. Але чого зрештою хоче? У нього незвичайне дівча, яке вміє кохати в пастуших колибах, на соломі, бо живе з природою, як він сам хотів би жити; тобто вона саме така, як він бажає, чого ж він іще хоче? Вона нічого не вимагає і радісно віддає йому все. Розчарований, бо ще хтось побажав її? А що вона може? Що може, якщо одного разу сіла до когось в машину, і чиясь рука обійняла її за плечі?
І його права рука наблизилася до її тіла, мов у бажанні скоротити віддаль між ними, немов для того, щоб утішити її, бо так надовго залишив її саму, осторонь. Але вона це відчуває, повторив собі, вона відчуває, що долоня рухається сама собою, але у ній він не присутній, що пальці пестять її, але в їхньому милуванні немає його. І це не благородно, що пальці там, а він не з ними.
Гмикнув, немов хотів відігнати недоречну думку.
— Що таке, Радку?
— Не можу змиритися з думкою, що ти завжди щось приховуєш.
— Нічого не приховую.
— А все ж таки...
Потім їх розділило мовчання, в яке вкрався голос самотнього цвіркуна. Жалюгідне отаке кохання на соломі, серед кривих дощок, коли немає віри, яка б живила його енергією. І все це ще сумніше, якщо взяти до уваги, що надворі двадцяте століття зі своєю технікою і своїми вигодами.
— Твій Антуан тобі знову писав, — сказав згодом.
— Ні.
— Не має сенсу приховувати.
— Якщо кажу ні, то ні.
Тамував роздратування, яке його охоплювало, і відчував, що коли поквапиться, то залатати тріщини, які виникли поміж ними, буде важко. Але чому її слова такі переконані, без тіні найменшого вагання?