— Який сенс брехати в цю мить?
— А я не брешу.
В її голосі було менше спротиву і менше рішучості, але саме цей відтінок став для нього, мов пастка, яку йому наставила легковажна, але водночас недремна підступність. Немов слабкість, що прикривається кокетливістю і свідома своєї сили.
Витягнув руку з-під її голови і встав.
Хоч би щось сказала, подумав він, коли відійшов. Хоч би покликала його на ім’я, як це вона вміє неперевершено робити. Достатньо було б. Але її немов не було, і він ненавидів оцю її відсутність і той холод. У темряві вона була одним цілим із соломою, здавалося, її немає, і все це після того, як вона збурила його своїм коханням, своєю брехнею, а тепер ще й своїм мовчанням.
Він знову опинився на дорозі і почав підійматися в напрямку чорної маси соснового лісу. Його кроки були спочатку швидкими, але потроху сповільнилися.
Вона піде вниз, у напрямку дому, подумав він. Нехай іде, куди хоче, і нехай настане кінець усім цим дитячим витівкам. Але спосіб, у який вона це приховує, зовсім не дитячий. Та все ж діти теж такі вперті в своєму запереченні. Добре, але покінчимо з цим. Оскільки ж кохання потрібне, то нехай воно буде чимось міцним і надійним, а не грою, яка щодня змінюється. Гарна спокуса, яка весь час тримає людину в колі й атмосфері дитячого садка. Ringa ringa raja (Рінга-рінга-рая)[29]. І якби так тривало ще якийсь час, він би повністю здитинів і вже б зовсім не усвідомлював, звідки повернувся. Навіть тепер уже менше усвідомлює.
І задоволений був, що розповів Іву про Яноша. Вперше він розкрився. І правильно, бо Ів розумний і добрий. Неймовірно, яку кількість людських смертей він носить у собі. І яку відповідальність за все це. А тут викрутаси сновиди, яка сідає до когось у машину і каже, що не могла протистояти нав’язливій люб’язності його руки. Не могла опиратися. І якщо вона каже, що він не писав знову, значить, не писав. І він це ковтає, після того, як бачив Яноша, загорненого в коц, і Младена на кам’яному столі коло палаючої печі. Несерйозна забава з Червоною Капелюшкою. І саме тут, де тоді відчув, що вже ніби звільнився від неї. Та вже першої миті його звабила. Завжди має готову відповідь. Але де в неї межа між обґрунтованою причиною і звичайною нещирістю? «Я не фарбувала очі», — але вже здалеку видно, що вони немов у акторки після вистави. «Я не приймаю руку», — але цілком зрозуміло, чому вона її забирає. Цьому треба покласти край; бо це шалене дівча не зможе стати поруч з ним у борні за життя. Це не та жінка, яка буде ще й другом.
Але ж він їй сам сказав, що якби вона поводилася тверезо і по-материнському, то не змогла б для нього значити те, що вона для нього значить. І це правда. Не міг би їй довіритися. Не міг би бути самим собою. І це, мабуть, головне. Бути самим собою і водночас мати можливість забути про себе. Бо коли чоловічі тіла вмирали й горіли, жіноче єство не могло допомогти навіть як спогад. Особливо як спогад. І якщо жінки десь також ставали скелетами й потім згорали, то вони горіли окремо; їхня загибель не мала ніякого стосунку до їхньої, чоловічої смерті. І якщо тоді його самота була такою остаточною, то яким чином тепер вона, жінка, може отримати вхідний квиток до нього? Добротою? Але якщо її не розтерзали голодні зуби і якщо вона не згоріла в печі, то тоді її доброта не мала жіночої подоби. Тому кохання як доброта, як самаритянка, не має жодного значення. Так, жінка заради бажання. Поруч із такою був би самотній. Її присутність залишалася б на межі його таємниць. Вона дбала б про його тіло. Не втішала б хворого, а була б самицею, подивованою невтамованим багатством пристрасті. Це було б погойдування стегон і персів, здоровий ритм живого тіла на кістках. Натомість шершавої, пергаментно сухої людської шкіри. Міняти рожеве тіло за рожевим тілом, немов нову хвилю, а потім знову — нова течія, що тікає від смерті до нескінченного, чистого і солоного моря.
У кінці лісу зупинився.
Дорога тепер спускалася донизу, але в темряві це було ледь помітно. З правого боку, з півночі, дув різкий вітер.
Накотився несподіваний холод, мов у театрі, коли над сценою підіймається завіса. Але всі ці алегорії нічим не допомагають людському буттю на землі, думав він, ще трохи, й буде холодно, і тіло треба вдягнути; тоді цій романтиці з деревами і коханням у селянських стодолах прийде край. Та все ж сховатися в рибальську хатину на самотній скелі, де чути лише клекіт хвиль і крики чайок, що репетують і сваряться, так що їхні голоси скидаються на людські. Доглядати малий маяк і в тій простій роботі знайти мету і корисність своїх майбутніх днів...
Арлетта... Раптом згадав і рушив назад, де вона. Це потяг статі, але передусім це казковість. Відданість очей дитини, яка розповідає казкові пригоди. Коло неї він сам, але не серед порожнечі, яка настає після сліпого пірнання в заглибини жіночого тіла. Сам, але спраглий її невизначеності і її грайливості. З нею він знову — як дитина серед природи. І вона знає про його минуле, але його усім своїм єством вшановує і саме цим своїм єством щепиться на його живучу здатність омолодитися.
Хіба життя не що інше, як можливість щоразу нового народження?
І це він уже зрозумів, сам і з нею.
Так, її брехня. Але вона є лише інстинктивним захистом життя від того, що могло б прищепити йому смертельну бактерію.
Зупинився і підняв комір.
Це вона, сказав собі, і знову йшов. Це вона; і питав себе, чому так панікує через будь-яку дрібницю, відразу не збагнувши цього. Хоче бути зрілим і мудрим, а стає в’їдливим і нетерпимим. І звинувачує її в своєму мовчанні і своїх заблудах. Він не на висоті її кохання, ось що. І його долоня на її тілі була образою. Пошуком, як подолати відстань, певним чином пропозицією близькості, а по суті — образою для її тіла. І для її грудей, таких одвічних під його пальцями.
І покинув її на соломі, мов вуличну дівку, з якою посварився.
І охопив його вал страху.
Пришвидшив кроки.
Таким має бути переляк батька, який забув дитину на березі, думав він, і в мить, коли це усвідомив, був готовий на будь-що, аби тільки з нею нічого не трапилося, і знайшов її живою і здоровою. Він був таким нетерпимим, покинув її, немов останню хвойду на цьому сіннику. Справді нестерпний. Мов світ, з якого прийшов. У той час як вона не має жодної потреби прищеплювати все це до своєї молодісті. Жодної потреби не має.
І відчував, що повинен квапитись, поки ще є час, але водночас його лякала думка, що вже все втрачено.
XXXIX
Коли відчинив вузькі двері на сходах, все ще був у темряві, але з обох боків коридора то тут, то там під дверима пробивалася смуга світла. Десь за його спиною тихенько, мов накрите покривалом, балакало радіо.
Клямка легко піддалася натисканню його долоні.
— Не спиш? — І його голос намагався бути природним.
А в жовтому світлі, яке над її головою розливав світильник, її очі стежили за ним. У них був сумнів і вкрай занепокоєне очікування, немов усе її існування залежить від його рішення. Але у полоні її очей почувався, мов злочинець перед суддею. Водночас його охопило незвичне вдоволення від того, що може визволити її з сумнівів, які лякають її.
Сів на край ліжка і долонями відгорнув волосся з її щік; і хоча невпевненість в її очах не дала йому всміхнутися, вона відчувала прихильність, яка бриніла в повітрі й оточувала її.
— Ох, Радку...
Але ще красномовнішим, ніж розгублений і водночас прохальний звук її голосу, було стискання її рук на його шиї. І коли його долоні прокралися під її руки, щоб він увесь не опинився у владі її обіймів, її руки ще сильніше стиснули його. І він повністю віддався її запалові. І відчував, що не зможе втриматися від усмішки, бо весь організм по-своєму, інстинктивно і непереборно дивувався неочікуваному щастю.
— Ти так змерз, — сказала вона стурбовано і тверезо.
— Ні, я не змерз.
— У тебе такі холодні щоки. І руки.