Мить по тому її жалість знову розпливлася вздовж усього тіла, так що придушене здригання, мов напливи рівномірних хвиль, прокочувалося її тілом. Знову стала вся скам’яніла, й випростана, і вперта, що його майже лякало.
Взяв її за руку і поклав її долоню в свою. Хай її тіло лишень заспокоїться, думав він; коли плаче, її тіло — немов тіло людини, яку трусить лихоманка, таким може бути лише довго стримуваний плач, який зрештою вибухає.
— Тепер я тобі видаватимуся огидною, знаю. — І схлипування сіпало її слова на склади. — Тепер ти інакше дивитимешся на мене.
— Я буду багатий думкою, що ти мені довіряєш.
— Ох, Радку...
— Так. Іще перед тим, як я знайшов лист у книзі, мені багато разів здавалося, ніби існує небезпека втратити тебе.
Вона мовчала.
— Надто швидко я стала твоєю, — сказала за якийсь час.
Так, якщо людина подумає, що перед тим пережила. Але водночас бачив її, як веде його крізь місячне сяйво, і як веде його її маленька ручка, котра твердо тримає його.
— Може, — сказав. — Але водночас ти, мабуть, відчувала, що своєю прихильністю ти щось вивільниш у собі.
— Із співчуття хочеш бути добрим?
— Ніякої доброти в цьому немає. Принаймні в цей вечір ти сказала правду.
— Що я сказала?
— Що ми, колишні депортовані, великі бідаки.
— Щось же мала сказати.
— А могла б тоді сказати й щось інше. І в жарті, і в скруті людина собі зазвичай допомагає тим, що притаманне її природі.
— Може, й так.
— Перед собою і перед іншими ти грала роль уже досвідченої жінки. А це була ширма.
— І тепер ти мене зневажатимеш.
— Наше кохання звільнить нас від мого і твого минулого.
— Ти певен цього, Радку?
— У чомусь ми обидвоє просто неофіти.
Хоча мовчала й лежала коло нього на спині, не обернулася до нього, як би це зробив хтось на її місці.
— Коли ти мене покинув у тій хижці, я якийсь час лежала, мов сторопіла, — сказала вона. — Потім встала і пішла дорогою. — Волоцюга, волоцюга, — повторювала собі, і сльози заливали щоки.
І тоді її тіло різко повернулося, її руки простяглися, як у той момент, коли він зайшов до кімнати.
XL
Відчував приховане, змовницьке задоволення, що напоєний її отрутою, яка приносила образи весни.
Аркуш зеленого паперу.
«Сьогодні по обіді я перекинула через плече торбу і подалася до своєї ферми. (Як довго ще триватиме цей повоєнний час, коли не можна знайти масла в магазинах?) Було досить холодно, але я пішла з добрим запасом тепла і на дорозі рухалася, як повільний атом. В лісі не було морозяно, мертві листки терлися під жорнами моїх підошов, знайома стежка невиразно в’юнилася поміж дерев, трава наїжачилася і вкрилася. Спочатку зустріла дівчинку з псом, він підійшов і понюхав мене, коли впізнав у мені «товариша», висловив свою приязнь до мене. Потім бачила старого, зігнутого під важким оберемком дров. На голові був обшарпаний, потертий і на самі очі натягнений капелюх. Він подивився на мене майже люто, і його очі були повні якогось докору (можливо, я надто переможно ступала, а він, такий старий і змучений, ледве совався).
Кухня селянського господарства була тепла; пес спав коло вогнища, мисливська куртка висіла на стільці, рушниця на стіні; серце настінного годинника билося повільно і ваговито. Колись мусимо разом сходити туди, хочеш? Якогось дня, коли зможеш зректися своїх книг, і я буду достатньо рішуча.
Коли поверталася, серед неба сяяв прозорий місяць, і блискітки на траві ледь відгукувалися до нього».
Стукіт у двері.
Тієї ж миті увійшла.
— Сам?
Схилилася, і її губи припали до нього.
— Тобі шкода?
— Як тобі таке спадає на думку!
Озирнулася по кімнаті, немов розчарована.
— Дивно, що ти сам.
Усміхнувся.
— А Ів симпатичний юнак, — зауважив він.
— Звісно. Ще дуже зелений, але симпатичний.
Пішла до дверей на терасу і повернулася.
— Тепер ти злий.
— Він грає в більярд у фойє.
Але вона не зрозуміла шпильки. Стала коло ліжка Іва і, схиливши набік голову, читала назву книги на нічному столику. «Історія кінематографа», — промурмотіла сама до себе.
Зібгав ноги і подивився в книгу, яку підтягнув до себе, зігнувши під покривалом ноги. Прийшла для того, щоб утвердитися перед Івом, і тепер у неї відняли цю можливість, подумав він. Тепер, звісно, не показує цього, але рухи — своїм шляхом, а вона їх не усвідомлює.
— Я принесла тобі масла.
Підійшла до тераси і на мить стала коло перил.
— І мені?
— Ти ж просив.
— Просив і раніше.
— Це означає, що досі мені його давали мало, і я все віддала Ріве.
— Звісно.
Тоді повернулася до його постелі.
— Що тобі?
Усміхнувся.
— Нічого.
— А все ж таки...
— Пусте. Я задоволений, бо щойно продав цигарки і можу тобі дати гроші за масло.
— Дурниці! — сердито махнула рукою.
— «Players» — дуже популярні цигарки. Дяка Червоному Хресту, що нам їх дає, — сказав він.
— Ох, прошу тебе!
Сіла йому в ногах і поправила волосся на чолі.
— Щось не так?
Її очі тепер справді присутні, подумав він, протверезіла і повернулася зі свого світу.
— Усе добре зараз, — сказав і усміхнувся.
— Зараз?
— Ні-ні. Увесь день я в гарному настрої.
— Я б не сказала! — І присунулася ближче до середини ліжка — рвучко, відразу, не допомагаючи собі руками; ногами не могла і так, і так, бо вони не торкалися підлоги.
— Я серйозно, — сказав він. — Відколи прийшов твій «лісовий» лист.
Озирнулася на терасу.
— Бачиш, сьогодні повітря знову осіннє, і не віриться, що попередні дні було так холодно.
— Справді.
І подумав, що знову був несправедливо в’їдливий. Почувалася розкуто, бо була природною, мов колись, і незабаром вже не буде навіть усвідомлювати, що їй вдалося позбутися докучливого минулого. І вже зараз шукала визнання своєї нової свідомості, і зрозуміло, вона розчарована, бо не застала Іва. Нічого дивного, якщо через знову віднайдену радість іноді й пококетує; це оптимізм, усвідомлення життєвої сили, це добре.
Устала і пішла до тераси, вийшла і знову повернулася.
— Мушу йти.
— Уже?
Зупинилася коло ліжка Іва, немов нікуди не поспішала. Усе ж була рада його побачити. Показалася б і розпашілася від того, які враження справила на нього її дотепність. Це потреба за чимось, що змінило б одноманітне повсякдення, тому дріб’язково на це зважати.
Але йому це заважало, і йому знову здавалося, ніби вона замішувала їхній зв’язок на брехні, бо ця її метушня не була осмисленою, навмисною, а інтуїтивною, і тому набагато глибшою. Його світу їй не вистачало. І всі ці хованки з лікарем, який домагався її, були тепер щирою невинною грою в порівнянні з цим її сьогоднішнім настроєм. З цією потребою виставляння напоказ свого нового народження. Вона позбулася кокону, який її сковував, і метелик тепер хотів надолужити всю вимушену скутість. А він відчував при цьому, що є для неї лише трампліном.