— Що читаєш? Усе ще про Оділь? — запитала.
— Так.
— Вона схожа на мене?
— Іноді аж занадто.
Раптом почувся дзвоник, у коридорі наближалися голоси.
— Уже піду.
Підійшла до нього і знову відійшла, немов її вхопила якась круговерть.
Двері різко відчинилися, і до кімнати увійшов Ів. Власне, увірвався, немов порив вітру, який швидко закручується з-за рогу. Повис на клямці, а спиною оперся на зачинені двері.
Тієї ж миті помітив її і жартома нахмурився.
— Доброго дня.
Додав:
— Помагаємо собі, як можемо, — іронічно всміхнувся і пішов до свого ліжка довгими кроками, з ледь зігнутими плечима, немов глузував сам з себе, як клоун.
— Чудово, що ви завжди в гарному настрої, — сказала вона.
— Чудово, кажете?
— Охоче б переселилася до вас!
— Прекрасно, — мовив він і сів скраю ліжка.
Вона вийшла з тераси ближче до Іва.
— Запізнілі відлуння пубертату, — іронічно прокоментував Ів своє блазнювання.
— Мене чекає Мінетта, — сказала тоді задумано. І підійшла ближче до постелі Радка. — О, так. — І повернулася до нього. — Забула тобі сказати, що в мене є Мінетта.
— Мінетта?
Але вже обернулася до Іва.
— Так! Ота ангорська киця, яку мені обіцяла пані Рамон. Я тобі розповідала.
А розтлумачувала Іву:
— Вона така неймовірно мила, коли рухається, мов клубок рудуватої вовни.
Ів сказав:
— Не люблю котів.
— І я теж, — додав Радко.
— О, це незвичайне створіння — вигукнула вона.
— Справді не можу уявити, — весело сказав Ів і відкинув пасмо волосся з чола, — щоб я оце завів кота!
— Ви невиправні, — сказала вона і рушила до виходу; але це, мабуть, було більше через те, що Ів скинув капці і влігся у ліжко.
— Бувайте, — сказала. — Будьте чемні.
Схилилася над Радком і вустами торкнулася його щоки.
— Чемні в міру можливостей, — уточнив Ів і сягнув рукою по «Історії кінематографа».
Запала мовчанка.
Він подумав, що вона нахилилася лише з одного боку його щоки, а з іншого, через Іва, — ні. Було це, мабуть, із почуття відокремленості, яке їй раптом принесла їхня — Івова та його — тепла злагода.
XLI
Ніч пахла зимою, гострий подих вітру окреслив світлі зірки. І він побачив німецьку землю, сніг і стежки на ньому. Круппові возики. Стукіт дерев’яних черевиків об вигнуте залізо дна. Але прогнав ті картини. Хоча усвідомлення того, що він володіє такою потаємною власністю, теж допомагало йому позбуватися неприємного самопочуття від запросин панни Ренар на танці. І відчував, що зв’язок між ним і Арлеттою змінюється. Вона не могла відмовитися від танців; немов це щось життєво необхідне. І якби не несподіване директорське запрошення для нього, вона була б там без нього, — вільна і розкута.
У корпусі для медсестер світилися вікна і скляні двері першого поверху; як в оранжереї, лампи якої осявали довкола дерева, вночі зазвичай не видні.
Пари розходилися, поверталися до своїх стільців, розставлених рядком уздовж стіни. Панна Ренар йому заохотливо всміхалася. Маленька, шістдесятилітня; її щоки трохи пашіли, але очі однаково лишалися пильними.
Арлетта вийшла до нього з товкотнечі.
— І ти тут, — здивувалася вона.
— Атож, панна Ренар так наполягала...
— А я?
— Ти ж уже вибрала пару.
— Не будь таким! Я вже сто років, як не танцювала!
— Мабуть.
Але він відчував, що не має права включатися до її світу, який для нього був геть нецікавим. Але ж звідкись має надходити до неї приток радощів і безтурботності?
— Ходімо. — Тримала його за руку і повела за собою. І його зараз не збентежила її рука, яка так здивувала його місяць тому, серед ночі, неподалік від цієї будівлі. Немов не було ніякої різниці між безвідповідальністю її руки і наївністю публіки, що забавлялася.
Те ж саме і зі знайомствами. Ось Марі з другого корпусу. Невибаглива дівчина, яку мамуся сумлінно навчала гарно поводитись. Сухувата Ізабелла — сорок років, тонкі цинічні вуста, окуляри, цигарка між пальцями, жовтими від нікотину. Працює в лабораторії, де їй правлять за товариство переважно Кохові палички. І, нарешті, світловолосий нічний сторож із широким обличчям і стереотипною усмішкою; bon diable[30], сказала б Арлетта.
— А пана Мішеля ти знаєш.
— Міг би займатися чимось доречнішим, ніж світити в очі сплячим чоловікам ліхтариком, — скривилася Ізабелла. Здавалося, що її приплющені очі за товстими лінзами ні на кого не дивляться і відокремлені від усього навколишнього.
Усі засміялися, а Мішель зітхнув:
— Служба є служба. — І був збентежений, як усі простуваті чоловіки від різких нападок жінок.
— Він шукає лише тих, кого немає, — докинув Радко.
— Це гірше, — немов сама до себе буркнула Ізабелла.
Озвалося фортепіано, і Арлетта взяла Радка за руку.
— Ви дозволите? — сказав він до Ізабелли.
— Немов іншими днями ви когось питаєте про дозвіл, — зауважила та.
— Вона жахливо кисла, — шепнув Арлетті, коли вони вже оддалилися.
— Звісно, але вона така завжди і з усіма. Однак вона мені подобається.
— Розумію, — кивнув він.
І подумав, що власне Ізебеллин настрій найближчий до його почувань, лише вона щиріша і послідовна в своїй в’їдливості. Спостерігав за тими, хто танцює. Деякі обличчя були молоді, деякі були навіть милі. Ота блондиночка, наприклад, з обличчям Джоконди, але без її усмішки. По інших було помітно, що вони тільки-но зняли білі халати і білі хустки з голів. Немов для кожної це був її образ у білому; і та мішанина несподіваних з’яв створювала враження штучності. Це як у жіночому пансіоні, коли дівчата перевдягаються, щоб грати чоловічі ролі. Чоловіків було небагато. Усі знайомі, окрім того, який танцював із Джокондою.
— Нове надбання?
— Так. Чиновник.
— Здається, він добре порозумівся з Джокондою.
— Із ким?
Але не стежила за розмовою, очима шукала пару, про яку йшла мова.
— Ах, так, — сказала згодом. — Справді схожа на Джоконду, ця панна Вердьє.
Але сама пасла очима донжуана, якого хто знає, яка лиха доля закинула в цей закуток.
Коли фортепіано затихло, він побачив скривлені Ізабеллині губи і наблизився до неї.
— Дозвольте сісти? — сказав.
— Авжеш, лише коло мене вільний стілець.
Але навколо очей зібралися зморшки, які були доповненням до іронічної посмішки.
— Навпаки, це добре, — галантно усміхнувся він.
— Добре лише те, що може схвилювати. — І взяла цигарку до рота. — Те, що збуджує.
— Не знаю, чи є щось більш збудливе, аніж жіночий розум.
— Жартуєте? У жінки, безсумнівно — об’єм грудей.
— Якщо для когось важливіші груди, ніж розум, то так.
— Пусті балачки.
До неї підійшла стара медсестра; нахиливши голову, щось говорила їй на вухо.
Якби вона викинула геть окуляри і по-іншому зачесалася, її обличчя не було б таким негарним, подумав собі; і ті зморшки біля вуст можна пом’якшити, — вони ж бо через постійне в’їдливе гарикання. Потім подивився на Арлетту. Вона сиділа біля Марі, і тієї миті, на фоні Ізабелли, вона здалася йому такою дитиною. Може, через неї й він теж став якимось інфантильним і безвідповідальним? І хоч він знав, що недоречно порівнювати її з розчарованою сорокарічною жінкою, і усвідомлював, що й Арлетта розумна, але це відчуття було, і воно мало багато відтінків, а тому позбутися його було нелегко. Вони сиділи втрьох — вона і Марі по боках, а отой нічний сторож посередині. І сміялися. Арлетта особливо щиро, показуючи низку дрібних зубів і по-дитячому весело закинувши голову. Її маленька долоня відпочивала на Мішелевому стегні. Не на коліні, що ще було б природніше, а значно вище, долонька вмостилася наче в теплому гніздечку, немов рука трирічної доньки на батьковій нозі.