Це його втішило, хоча й розумів, що, може, чимало людей зранку йдуть на роботу з такою легенею, як у нього. І сказав собі: поїде негайно, як тільки лікар йому натякне, що може їхати. Водночас знав, що якби не Арлетта, він би сам намовляв лікаря відпустити його; а так він віддався на волю силі, яка сліпо несе його невідь-куди, але поки що — не додому. Та коли подумає, як Еміль радіє своїй малій батьківщині, то всупереч усьому відчуває провину, що так мало ратує за повернення.
Мав би бути менш егоїстичним; хоча б через Відку, яка йому пише з лікарняного ліжка. Її спіткало те саме, що і його, лише вона — жертва несумлінного лікаря, який лікував її від грипу, замість того щоб зробити знімок грудної клітки. Почалося справді з простуди, після того, як під час повітряної атаки вночі бігла до укриття. Ця струнка дівчина тепер бореться з підступним злом, проти якого ще не знайшли ефективних ліків. Але молоде тіло вочевидь має перемогти зло.
З цим почуттям егоїстичної віддаленості і водночас щирого співчуття він сягнув по аркуш паперу з папки. Став писати.
«...Люба, Відко, намагаюся уявити вулиці нашого міста, але мені не вдається; так, немов усе посунулося кудись на край світу. А про Трієст теж пишуть, немов ідеться про якийсь Шанхай чи Нью-Орлеан; оскільки ж я з 1940 року кружляю Італією, Африкою і тепер Європою, то нема чого дивуватися, що я вдома всюди і ніде. Хоча це не означає, що я не відчуваю завжди коло себе малу сестричку, яка мене всюди супроводжує своєю щирою душею. О, знаю, я таки заслужив, щоб ти мене висварила за те, що я так довго не можу вибратися звідси! Але я приїду, і ми поговоримо, і я переконаний, що ти мені все пробачиш. Ти ж знаєш, як я хотів побувати у Франції. І оскільки всі тут такі гостинні і прихистили мене, коли я цього потребував, я тепер трохи продовжив своє перебування. Ти, звісно, мені вшнипливо зауважиш, що причина мого зволікання з від’їздом якась інша, така собі інтимна, але я тобі щодо цього випадку відповім, що спочатку мусимо обговорити все удвох наодинці... Ну, але це при нагоді, як я сказав. Головне, що я тепер усе більше думаю про повернення, бо радо пішов би з любою сестричкою, яка тоді вже остаточно видужає, на прогулянку трієстською набережною. Ти ж пам’ятаєш, як ти мене взяла попід руку, коли я визволився з пісків Сахари, і ми пішли на променад на Корзо? Сонце осявало фасади і вітрини, я тобі усміхався і побажав знайти такого кавалера, який би в майбутньому став тобі щирою опорою!»
Коли закінчив, помітив, що домашня узвичаєність не давала йому бути таким щирим, і лише довга відсутність вивільнила його глибинні почуття. Водночас усвідомив, що оті часті запевнення про від’їзд додому у листі до Відки — правдиві; питання лиш у тім, затримає їх Арлетта чи прискорить.
XLIV
Тераса перед сніданком була ще безлюдна і оповита холодним подихом ночі. Відчинив двері і опинився коло порожніх кушеток; полотна вузьких солом’яних матраців були поблідлі та холодні.
Коли відкрив її листа, атмосфера навколо нього сколихнулася і згустилася. У неї нічне чергування, вона щойно повернулася від хворого, якому носила чай. Помічає, що вона вже не так переймається людськими стражданнями, як колись. Вона не стала недбайливою, ні, їй просто іноді якось тоскно. Як співчувати людям у стражданні? Страждання — це якийсь флюїд, і коли вона тримала руку одного оперованого, їй здавалося, що вона вивільняє через пальці свою напругу, переймає на себе його біль. Тепер вона іноді не вірить у чудо, вже відчуває смерть, майже бажає її, щоб «вкоротити муки» бідоласі. Принаймні так себе втішає. А правда в тому, що вона вже не така чуйна, не бачить нічого піднесеного в тому, що порається з нічними горщиками та їхніми запахами. Вже навіть не може посміятися з себе, коли її руки закаляються (хай їй вибачить). Хотілось би просто жити, але вона уявляє, що криється під отим «жити». Її долоня на стегні Мішеля? Зовсім не пам’ятає, але це, мабуть, так, бо Мішель добра, трохи обмежена душа, і його ніхто не сприймає всерйоз. Немов він не має статі. Що ж стосується пана Пільє (нового службовця) — справді, спочатку їй було цікаво. Хіба його не збуджує нове знайомство? Але вона швидко зрозуміла, що Пільє — самовдоволена й самозакохана особа. Пішла показати йому свою кімнату, але цьому виною її наївна щирість, яка вже принесла їй стільки прикрощів. Мала б оговтатися, адже після того страшного досвіду була вкрай спустошена, водночас розкаяна і ображена. Соромилася страждань без краси. Хотіла якомога швидше стерти з пам’яті смертельну дорогу, паризьке небо, німецьких вояків, тротуари, двір на дні глибокого урвища, над яким відчинялося те вікно. Але чому тепер до неї чужіє саме він, — єдиний світлий промінь, сенс неврівноваженого Арлеттиного життя? Вони одне одного не обирали, вони знайшли одне одного. Тепер він — сам, вона теж сама, майже переможена, бо кохає його, почувається майже врятованою, адже любить!
І дописано: «Воліла б краще померти. Але хай їй абищо, цій тваринній живучості! Повернулася до своєї кімнати, бо хотілось вечеряти».
Пройшовся терасою.
Дзвінок на першому поверсі ось-ось принесе в ранкову тишу початок повсякдення. І захотілося йому, щоб принаймні ще якусь мить тривало зріле, мудре мовчання природи. І з прихованим, потаємним задоволенням розумів, що для нього це — цінність понад усе. Ця незалежна нескінченність землі. Зимовий сон, який є лише незримою підготовкою до буяння і цвітіння. Незалежність, яка не потребує нічого і нікого. Лише буття в собі, з себе і для себе. Але водночас знав, що вмиротворення в природі може знайти лише завдяки їй, Арлетті. Бо вона така, що не піддається визначенню. І завдяки її усвідомленню того, що він — осереддя, навколо якого концентрується і знаходить порятунок її многоживне, безвідповідальне «Я». І здалося йому, що в ньому чаїться ще так багато від цінності життя. Адже йому дано щастя повернути комусь сутність речей. А вона — саме та, якій так мало бракувало, щоб не зіпсутися. Достатньо було, щоб тієї першої ночі знайшла в ньому того, хто зумів зрозуміти її руку, коли вела його до соломи в стодолі. На щастя, його душа була більш загубленою, і він це розумів.
Не прокинулася, коли зайшов, не прокинулася і тоді, коли став поруч і видивлявся. І здалося йому недоречним, що вона так міцно спить із незачиненими дверима.
Сів на край ліжка.
Її обличчя розпашіло від сну, а риси були спокійні; і ніде — жодного сліду якихось випробувань. Отже, найприкріші переживання не закарбовуються у душі тих, хто йде крізь життя із чистим серцем.
Її лікоть посунувся, і долоня потерла очі. «Це ти...» Наступної миті руки обвили його шию.
— Я навмисне не зачинила двері... — шепнула на вухо.
— А якби тебе хтось украв уві сні?
— Та кому потрібна така бідолаха?
— А навіщо тоді ти мені?
— З тобою — все інакше. — Її голос забринів. — Ти схожий на мене.
— На тебе?
— Бо тобі немає ніякого діла до шанованих, розумно мислячих і високоповажних осіб.
— Але ж між нами є велика різниця.
— У чому ж?
— У тому, що мені байдуже до інших жінок.
— І мені теж байдуже! До інших. — Вона прийняла руку, щоб вустами знайти його. Здавалося, що їхня м’якість вперше, бережно і уважно, віддається зовсім новій дійсності.
— Не думалося, що знову ось так буду поруч тебе.
— Тобі справді так здавалося?
— Ти неправильно мене розумієш, якщо думаєш, що це пов’язано з якимись примітивними ревнощами. Це схоже на почуття, коли хтось облаяв твою матір або батьківщину. Але це невимовно гірше.