— Розумію.
— Ні, до кінця не можеш зрозуміти. І це добре.
— Але можу уявити. Тільки я це починаю усвідомлювати згодом, коли вже все зіпсуто. А до того ніяк не можу уявити, що якась дурня може так виливати на тебе.
— Ці речі самі по собі, звісно, не мають ніякого значення.
— Однак усе це через них?
— Авжеж, твоя рука в паху отого нічного сторожа, наприклад.
— На стегні.
— Краще було б, якби просто на стегні.
— Не кажи так...
— Добре. Але йдеться не про це, а про те, що поверненець змушений змішувати своє минуле з такими прикрими враженнями.
— Забудьмо... Зараз ти тут, і чорна хмара розвіялася.
— Певним чином це наче схоже на те, що немовля весь час повинне відчувати матір коло себе.
— Це моя вина, що ти такий ядучий. Але все не так, Радку. Не так. Адже ти був готовий без зволікань мене втратити, немов хворий ногу, яка загрожує йому отруєнням.
— Я почувався загубленим.
— Людина, яка так суворо і різко судить про себе, швидше сильна, ніж та, що потребує допомоги.
— Справді сильною буде лише тоді, коли даватиме раду всьому і почуватиме, що це її природний стан.
— Не кажи цього.
— Я не кажу, що хотів би втратити. Бо коли так, то не смів би ні дивуватися, ні скаржитися.
— Розумію, але ти не повинен так казати.
— Може. Але ті, яких поглинула піч? Хіба б їм допомогло, якби почали скаржитися?
— Але то було в іншому світі.
— Ні, саме в цьому. Тільки були вони вже сухим віттям, а сухе віття не скаржиться, коли його кладуть на вогонь. Хіба що коли в ньому залишилося ще трішечки соків. Але в моїх людських дровах його не було й краплі.
Її долоня легенько ворухнулася на його лікті.
— Ось так, — пробурмотів він.
І розумів, що в ньому немає жодної злостивості, ні до неї, ні до когось іншого. Немов інстинктивно відчув потребу висваритися, і тепер це зробив. Але водночас знав, що його ставлення до неї тепер інакше, ніж було до тих танців. І відчував розхристане безчасся дополудня, десь люди працюють, варять, перуть, кують залізо і таке інше, а він ось ніжиться коло дівочого тіла.
— Про що зараз думаєш? — запитала вона.
— Що вже перша половина дня, і я з тобою і не знаю, чи є мені діло до чогось іншого.
Її коліно вперлося в його бік; так природно, немов коліно хлопчака, якому розповідають щось цікаве.
Обернувся до неї, терпко потребуючи забути оте сухе кістя там і водночас із почуттям щастя, яке йому давало це ледь сформоване юне тіло; немов із почуттям зачаєної скромності, але водночас блаженної радісної крадіжки.
Тоді щось скрипнуло.
— Мінетта, — сказала вона і всміхнулася, бо на килимку коло дивана почулося легеньке муркотіння.
XLV
Він читав Віхертів роман. Арлетта мала рацію, хоча там була трохи патетична атмосфера; але йшлося передусім про поверненця Міхаеля. Людина, яка через багато років після закінчення Першої світової повернулася з французького полону в Сахарі і жила в хатині серед лісу. «Ніхто не знає, що на душі в людей, які не мертві, але й не живі». Він думає і відчуває, що двері його хатини можуть бути відчинені, «як двері сховку мерця, в якого не можна нічого вкрасти». Тому він людиноненависник, самітник, дикун, який ходить на полювання у лісову гущавину. Лише одна пані, поміщиця і вдова майора, який загинув у Франції, може навідувати його. І опис щирих взаємин із сорокарічною пані, яка їздить верхи лісами свого маєтку відвідувати відлюдькуватого самітника, щоб поволі знову розбудити в ньому життя.
Прекрасно.
Добре, а який прихисток має знайти поверненець із крематорійного пекла? До кого зачислити його? Якщо ні до мертвих, ні до живих не належить той, хто повернувся, хоча й по довгих роках, із французького полону в Африці?
І дивувався сам собі, що увірвався в життя, мов плавець, який раннього ранку з розгону кидається в срібну воду на самотньому березі. Може, тому, що не належав до «обраного» племені, отож зумів асимілювати найгірше зло? Але в своєму серці він благословляв Арлетту, бо вона пробудила в ньому нове зростання. Вона вчинила так, що було це зростання барвистим і буйним, невпорядкованим, і це був початок, це ще не достигання, не зрілість. І навіть ще не сам ріст, а лише сходження. Щось на межі між сходженням і ростом, бо в ньому живе відчуття народження. Перед проростанням існує ще якась невизначеність. Коли ж рослина набуває форми, вже можна передбачити, яким буде плід, а разом з тим і завершення; але поверненець уникає того, що довершене.
Так, це було відчуття внутрішньої свободи, яке він мав зазвичай, коли був спокійним щодо неї. Він любив її, і всі враження дня збирав у її імені; та все ж не відчував цього, як тривкий зв’язок. Бо зовсім не роздумував про майбутнє і завжди відганяв від себе картину спільного життя, адже вона з’являлася час від часу на хвильку, мов докір сумління. Ота мить, — і він уже позбувався цієї порожньої безглуздої дійсності, яка проти його волі хотіла вдертися в його світ. Коли помічав у собі зародки самоти і виокремленості з усього, його охоплювало відчуття страшної порожнечі. Це був холод, який був первісною незалежністю, як у мить безповоротного розриву. І все відбувалося миттєво, це було немов запечатана вічність, яка не припускає оскарження.
Арлетта ніколи не згадувала про майбутнє, але було природно, що сподівається на їхню спільноту. Ще після першої ночі писала йому з дому, що вони допомагатимуть одне одному, допоки будуть разом, але то був вихлюп неврівноваженого захоплення, коли після пережитих випробувань вона піддалася нестриманому потягу. Якби це було можливо, він кохав би її ще більше, і думка про зраду видавалася йому такою ж неймовірною, як і зміна кольору шкіри. Але відчував свою провину перед нею, бо відкидав будь-які думки щодо їхнього майбутнього. Водночас він відчував, що той настрій врощений в нього. Це уникання, як в обороні перед загибеллю, мабуть, стало його другою натурою. І тоді знову почувався винним, бо затягував свій від’їзд. А Відка в останньому листі вже питала про дату його повернення.
Коли через декілька днів дістав дозвіл поїхати до міста, і від Арлетти його відділяв уже не лише парк, то посеред Монмартра його раптом охопив панічний страх її втратити. Немов десь обіч чатує якась холодна потвора, що може поглинути її в себе. Вони домовилися, що вона приїде до нього, і два дні вони блукатимуть Монмартром і Монпарнасом. Але, незважаючи на це, у ньому ніби прокинувся страх перед якимось підступом. І це не було схоже на вал передчуттів, швидше на тілесний неспокій, який людина відчуває перед початком подорожі.
Отже, це звідти родом були його пошуки незалежності, втеча від можливості будь-якого тривалого зв’язку і сумніви у можливості якихось сподівань та справжності реальності. Відкриття в собі цих схильностей і почувань супроводжувалося мало не гордістю за свій внутрішній світ, хоча й був він наскрізь негативним. Якесь садистичне задоволення. Ні, не пиха і самозакоханість, а ніби насмішка. Мов виклик. Але оскільки ця провокативність не була спрямована проти жодного бога чи проти якоїсь іншої видимої або невидимої сили, в ньому всупереч усьому народжувалася весела, ледь не дитяча нерозсудливість. Тут світ зберіг свої старі звички. Ну що ж, відчуття жахливої безсенсовості найкраще позбутися, радіючи природі та коханню! Так йому здавалося. І від нападу нерозсудливості саме так найкраще вбережеться, здавалося йому.
Отож післяобіддя він поспіхом покинув столи з книгами при стіні вздовж Сени і сів у кав’ярні писати їй листа.
«Мусив утекти від букіністів, щоб розповісти тобі, як мені страшенно подобається грайливе, приємно-брехливе і самостійно-миле створіння, яке часто не хоче, щоб її брали під руку, але воно таке дрібненьке, що врешті-решт його можна нести й на руках.