Я в чудовому настрої.
Мабуть, через маленькі пароплави, які плавають Сеною, мов вістові доброї старої мудрості, яка всупереч усьому залишається непохитною. Їхні вантажі та діжки на березі нагадали мені наші вітрильники за Риб’ячою площею. Густі китиці сіток, що звисають зі щогл, високі випнуті носи чозотських[31] човнів, які виринають з води, мов розправлені груди. Потім довгий склад коло молу — ціла виставка усіляких діжок. Коли відчиняють залізничний вагон, на берег з величезної цистерни у вагоні трубою тече на склад вино. Улітку повітря приємно пахне сіллю, рибною лускою і водночас — на грітим на сонці вином.
Довкола вирує гамірний люд, бо я в серцевині площі Сен-Мішель. Широкі калюжі запізнілого сонця на асфальті, юрми людей коло ящиків із книгами. І все мерехтить перед моїми очима, бо десь є та, котра невдовзі зуміє забарвити усе це своєю неповторністю. І коли я порівнюю це почуття багатства зі страхітливою порожнечею в ту першу зустріч мою з Парижем після табору у травні, сьогоднішнє існування мені здається неправомірним і незаслуженим».
Поїзд метро мчав його у жерло наступного тунелю, а він сидів із почуттям вмиротворення. На зупинці Одеон не треба робити пересадку. І згадав свою поїздку того разу, коли продавав чоботи.
Він був такий знесилений, такий понівечений. Боявся, щоб коло його сидіння не стала якась літня пані, якій муситиме поступитися місцем. Соромно було зізнатися, що ледь тримається на ногах. Тепер сидів із задоволенням, але охоче міг би й піднятися. Хоча сидів радо. Озирався на пасажирів і намагався вписати свій власний образ у це тло. Людина, яка день за днем лежить горілиць. А тут життя працюючих, заклопотаних людей. Там він не так виразно усвідомлював це, коли читав газети і завдяки цьому ніби брав участь у подіях. А тут побачив, що він, властиво, відлучений від зовнішнього світу, що його буття безцільне на тлі осмисленості та впорядкованості. Ось цей його сьогоднішній візит до Парижа, наприклад. Так, вони з Арлеттою будуть два дні разом. І підуть дивитися Болта Діснея, якого вона так хоче побачити, бо, не зважаючи ні на що, вона все ще ніби звідтіля, з Великого Мольна. Звичайно, якийсь сенс був і в цьому. Але, може, саме через це паризькі канікули були теж надуманою, фальшивою зайнятістю. І хоча казав собі, що він хворий, а тепер кілька днів просто хворий на свободі, це його мало втішало.
Але вже наступної миті усвідомлював, що повоєнна атмосфера ще якась розбурхана і порожня, і тому зовсім не дивно, що колишній депортований ще не бачить потреби зануритися в неї. І тому для нього життя в анонімності — єдина можлива втіха і єдине задоволення. Цей висновок знову викликав у ньому незвично живе, сліпе задоволення, всі його відчуття прокинулися і немов стали сторожкі.
Прийшов лист від неї.
«Дме сильний вітер, гуде між дерев, мов поїзд. Справжній трієстський вітер (як він називається?). Я саме зачинила вікно після того, як зашила величезну дірку на панчосі й у своєму хазяйновитому завзятті зламала голку. Дощові краплі густо барабанять по шибках і стінах. О, як я хотіла б розділити з тобою м’яку насолоду того післяобіддя, коли ти поїхав! Справді, ми удвох можемо бути цілком щасливими, бо, попри всі непорозуміння, ходіння наосліп і мої витівки, нам це таки чудово вдається. Не сумніваюся, Радку, і ніколи не сумнівалася, що ти не хочеш нічого іншого, крім того, щоб я знову була поруч, і ти б радо зняв із мене, мов луску з риби, ганебні плями минулого, химерну поведінку.
Тому ти іноді був мені вуздечкою, а я тоді почувалася, мов жеребчик, який б’є копитами землю, але мусить стояти на місці».
Потім прийшов лист, в якому вона називала його «мій малий», що траплялося завжди тоді, коли почувалася роззброєною.
17 грудня
«Пишу олівцем. (О, тепер ти, мабуть, знову скажеш, що я належу до безхребетних!) Але нині я маю виправдання, бо я в ліжку і не можу досягти банки з чорнилом на столі (там на дні є ще крапля). А ще й оте кляте перо так шкрябає!
Холодне повітря в кімнаті поволі зігрілося і тепер кладе свої теплі руки на мої щоки. Вікно відчинене. Тільки що відключали електроенергію, і я навпомацки виходила на балкон. Гнізда зірок миготіли серед темної маси дерев, немов кепкуючи з браку світла, яке виробляють люди. Гарно було і так тихо довкола, і я думала про тебе з відчуттям щастя. Здалося мені, що все життя перед нами стелеться, мов килим, а за нами — пережите минуле. Знаєш, як я почуваюся поруч із тобою?
Твій лист мене чекав на столі. Я його поклала на коліна і, коли їла своє пюре, тримала долоню на ньому, щоб він був терплячим, і переконувала себе, що ти, хоч і далеко, але трішки мій.
Рібо пішла на кілька днів у відпустку. Її вказівки заповнюють повітря амбулаторії, немов німецькі накази на стіні мого міста в дні війни. Якби я могла вислизнути звідти, втекти від тієї атмосфери! Я нині збентежена і наполохана, ніби не я. Я мала б жити вільно, з тобою, без усіх тих тіней, які є голосом сумління, Божою карою, «засадами». О, я так тебе потребую, Радку, і майже прагну, щоб і ти почувався трішки сиротою без мене. Бач, в одному з перших листів ти собі уявляв мене, як самотню, покинуту, бідолашну жінку. І я справді така, бо я слабачка, сліпа і не бачила болота, на краю якого була. Тримай мене саме тому, бережи мене заради нашого кохання, охороняй без будь-якої причини! Так м’яко було б...
«P. S. Ти, мабуть, уже побував у Дуврі? (Я ще не наважилася зайти туди сама.) І Сіте з його вуличками? І Люксембурзький сад (великий і порожній, фонтани, залізні лави, які колись були зелені, коханці, розбурхані, мов фонтани)?»
Його потроху охоплювало почуття, схоже на мерехтливе море в часи приливу. Згусла світла бентега змушувала його кудись іти і робити щось незвичне; але він боронився, немов боявся якоїсь засідки. Водночас відчував збентеженість через її прохання. Така відданість розчулювала, і його думки наповнювало чудодійне усвідомлення багатства. Тішило і хвилювало водночас.
Той готель на вулиці Ріше був «її» готелем, як вона казала; переночувала двічі в ньому, коли їхала у відпустку. Високий і вузький, але чистий і охайний. І недалеко від вокзалу; майже весь дев’ятий округ відділяє його від площі Пігаль, хоча в повітрі він відчував її близькість, немов виразний, але легенький відблиск Тулуз-Лотрекових барв. Його вікно виходило не на вулицю, а у внутрішній дворик. А оскільки кімната була високо, погляд з вікна на дахи і мансарди був ще захопливішим. І згадав поета, який спостерігав із мансарди за дзвіницями, цими щоглами великого міста. І коли раннього ранку голився, то подумав, що Бодлер і його чари — це віддалений подзвін, який ледь чутно долинає крізь водяну товщу затопленого міста.
XLVI
У неї були невиспані очі, але її посмішка довірливо сяяла в паризькому ранку.
Взяв її валізу.
— Це я понесу сама. — І кивнула на плетений солом’яний кошик, підморгнула і підняла підборіддя і брови. — Мінетта, — сказала усміхнувшись. — Серце мені не дозволяє зачинити її на всі ці дні у вузькому і похмурому закутку. Вдома з Алоконом вони добре порозуміються.
Тоді почулося приглушене нявкання.
— Будь чемна, Мінетто, ще трішки, і прийдемо. — І змовницьки посміхнулася, немов їй пощастило обдурити якусь фурію і тепер потішається з її похмурого обличчя.
Метро примчало; вони увійшли, але мусили стояти.
— Втомилася? — І взяв її за лікоть.
— Після нічної зміни подалася прямо на автобус.